Різне

Фермер купив старого пса з жалю, не підозрюючи, що той приведе його до дивної знахідки в лісі

— прошепотів він, і шепіт ударив об камінь гучніше за крик.

— Не знаю. Тримайся.

Лаз розширився несподівано. Спершу я зміг підвестися навкарачки, потім випростався майже на весь зріст. Дістав ліхтар, клацнув вимикачем. Жовтий слабкий промінь вихопив із темряви кам’яний грот.

Він був невеликий, сухий, із закопченими стінами. Десь угорі, мабуть, була щілина, бо повітря не застоювалося. Але дивився я не на склепіння.

Біля дальньої стіни було лежбище. Не випадкова ночівля, не сховок заблукалого грибника. Справжнє лігво. Ялинові гілки, старі ковдри, ганчір’я, шматки брезенту. Поруч — вогнище, обкладене камінням. Вугілля холодне, але попелу багато. Дуже багато.

— Господи, — видихнув Кльонов у мене за спиною.

Ми підійшли ближче. Навколо вогнища валялися порожні бляшанки, пластикові пляшки, обгортки, порвані пакети. Тут жили. Довго. Місяцями. Може, роками.

Буран ткнувся носом у купу ганчір’я й заскавчав тонко, майже по-цуценячому. Він упізнав запах.

Я підняв промінь ліхтаря до стіни над лежбищем. На кіптяві біліли сотні рисок. Ряди збивалися, перекреслювалися, починалися знову. Хтось вів рахунок дням.

— Він рахував, — сказав я, і горло стиснуло. — Єгоровичу, він рахував дні.

Кльонов мовчав. Він порпався в смітті біля стіни. Потім випростався й показав мені маленьку дерев’яну фігурку.

Собака.

Груба, крива, вирізана з кори чи м’якого дерева. Але вуха були великі, уважні, прорізані з любов’ю.

— Це Грім, — прошепотів Кльонов. — Він пам’ятав його.

Ми стояли в цьому кам’яному мішку й боялися дивитися одне одному в очі. Бо розуміли: якщо дитина жила тут, то все, що відбувалося, було страшніше за все, що ми встигли собі уявити.

— Семеничу, — покликав Кльонов. — Сюди.

У кутку стояла картонна коробка. У ній — свіжі консерви. На кришках дати були зовсім недавні.

— Його годували, — сказав я.

— Регулярно, — відповів Кльонов. — Хто тримав хлопчика тут сім років?

— Той, кому не можна було допустити, щоб його знайшли. І вбити не зміг. Або побоявся.

— Значить, був тюремник.

Буран раптом різко підвів голову. Вуха стали сторч. Із грудей вирвався низький попереджувальний рик. Він дивився в темний кінець грота, де мені здавалася суцільна стіна.

Я спрямував туди ліхтар. За камінням виявилася вузька щілина. Звідти тягло холодним протягом.

Пес ступив уперед і гавкнув — голосно, вимогливо.

Із щілини почувся шерех, посипалося дрібне каміння. Потім — тихий стишений вдих.

Людський.

Ми з Кльоновим перезирнулися.

— Ілля? — покликав я, відчуваючи, як тремтить голос. — Ілля Сорокін, ти тут?

Відповіді не було.

— Синку, не бійся, — сказав Кльонов м’якше, ніж я сподівався. — Ми не зробимо тобі зла. Я Степан. Я шукав тебе давно. Із собакою. З Громом.

При імені собаки з темряви долинуло схлипування.

Буран не витримав. Він протиснувся в щілину й зник. Ми почули радісне поскуливання, вовтузню, якесь хрипке бурмотіння.

— Світи! — крикнув Кльонов.

Я спрямував промінь усередину.

За камінням була крихітна ніша. У кутку, закриваючи обличчя руками, сиділа істота, яку важко було відразу назвати хлопчиком.

Підліток. Худий до прозорості. У старих светрах, надягнених шарами, перев’язаних мотузками. Волосся довге, сплутане, закривало майже все обличчя. Брудні руки з обламаними нігтями тремтіли.

Буран стояв перед ним, шалено виляючи хвостом, лизав йому пальці, щоки, волосся, шию. Пес скавчав від щастя.

Підліток повільно опустив руки. З-під темних пасом на нас дивилися величезні очі — очі затравленого звіра. Але в їхній глибині жеврів розум.

Він простягнув руку й торкнувся голови пса.

— Промінчик, — прошепотів він. Голос був сухий, скрипучий, ніби ним майже не користувалися. — Ти повернувся.

Кльонов відвернувся, витираючи обличчя рукавом.

— Його звати Грім, Ілле. Але для тебе нехай буде Промінчиком.

Хлопець підвів погляд на нас.

— Ви мене вб’єте, — прошелестів він. — Дядько Кирило сказав… якщо я вийду, мене вб’ють.

— Дядько Кирило? — спитав я. Усередині піднялася холодна лють. — Долгов?

Ілля кивнув і притиснувся до собаки.

Кльонов тихо вилаявся крізь зуби.

— Він казав, що мама й тато померли через мене, — насилу вів далі хлопець. — Що поліція шукає мене, щоб посадити. Що він мене рятує.