Господарі відмовилися від нього через зовнішність, але його історія отримала несподіване продовження

Удома Богдан одразу назвав його Пончиком — за темний носик, схожий на солодку крихту. Вони загорнули щеня в старий шарф, поставили блюдце з теплою водою. Пончик довго лише лежав, сховавши мордочку в тканину, і сіпався від кожного грюкоту дверей у під’їзді.

А вранці Олесю поставили перед чужими людьми й назвали злодійкою.

— Сьогодні ти тут більше не працюєш, — сказав Роман. — Зарплату притримаю до кінця перевірки. І раджу повернути гроші добровільно, доки я розмовляю спокійно.

— Я не брала ані копійки.

— Тоді нехай розбирається поліція.

Це слово вдарило болючіше за образи. Олеся одразу подумала про Богдана, про кімнату, яку вони знімали, про господиню, невдоволену затримками, про шкільну форму, що стала синові закороткою, про ліки, які треба було купити до кінця тижня.

— Ти три роки мене знаєш, Романе, — тихо сказала вона. — Я ніколи б…

— Значить, погано знав, — відповів він без жодного виразу.

Дарина нарешті підвела очі. У її погляді було стільки провини, що Олесі стало ще важче, ніж від Романових слів.

Надворі вона довго стояла на зупинці, не розуміючи, як вдихнути на повні груди. Люди проходили повз зі стаканчиками кави, парасолями, пакетами. Їхній ранок тривав, як завжди. А в неї всередині розверзлася чорна порожнеча, і здавалося, ніби її штовхнули туди при всіх, а потім ще й змусили усміхатися.

Увечері господиня кімнати вже дивилася на Олесю насторожено.

— Мені сказали, у вас на роботі неприємності, — мовила вона з порога. — Ніби навіть поліцію збиралися викликати. Я не хочу вплутуватися в такі історії. У мене тут сім’я буває…