Господарі відмовилися від нього через зовнішність, але його історія отримала несподіване продовження

— Мене обмовили, — втомлено відповіла Олеся. — Ніякої поліції в нас не було.

Господиня помітила переноску біля батареї. Пончик висунув носа, побачив чужу жінку — і тут же поп’яткував назад.

— А це що? Собака? Ми тварин не обговорювали.

Богдан стояв у кухонному прорізі з підручником, у розтягнутій футболці, худий і надто дорослий для своїх років. Він чув кожне слово. Коли господиня пішла, він поставив на стіл пластикову банку з-під какао, обліплену наліпками.

— Тут дві тисячі шістсот, — сказав він. — Візьми. На продукти або на що треба. Тільки Пончика не віддавай, мам.

Олеся відвернулася до темного вікна, за яким блищали мокрі гойдалки. Вона боялася, що син побачить, як у неї тремтить підборіддя.

Наступного дня вона понесла щеня в маленьку ветеринарну клініку біля ринку. Лікар Степан, немолодий, із втомленими уважними очима, оглядав Пончика обережно, ніби той був зроблений із тонкого скла: послухав серце, перевірив зуби, провів долонею по спині.

— Прикус і справді неідеальний, — сказав він, знімаючи рукавички. — На виставки з таким не ходять. А жити, бігати й радіти — скільки завгодно. Худий, перенервував, але нічого непоправного я не бачу.

— Його вже назвали вкраденим, — Олеся стисла ручку сумки. — Хоча я знайшла його за контейнерами. Вони самі його залишили. Я це бачила.

Степан узяв сканер.

— Перевіримо чип…