Господарі відмовилися від нього через зовнішність, але його історія отримала несподіване продовження

— Сумку. На стійку.

Олеся розстебнула старий рюкзак. На світ лягли контейнер із захололою кашею, вологі серветки, пенал Богдана, інгалятор, який вона носила із собою зі звички й страху. Пальці слухалися погано; кришка контейнера дзвінко вдарилася об пластик стійки. Щоки в Олесі палали так, ніби її й справді впіймали на чомусь брудному.

— Готівки немає, — зауважив кур’єр позаду, і кілька людей розуміюче перезирнулися.

Їй хотілося закричати. Розповісти, як учора вона вийшла через задні двері зі сміттєвим пакетом, як під дрібним дощем від провулка тягнуло мокрим картоном і хлоркою, як біля контейнерів стояла бежево-коричнева переноска. Та голос ніби застряг десь нижче горла.

Учора вона почула Валеріїн роздратований голос ще до того, як побачила її біля машини.

— Це не щеня, а якесь страховисько. Очі величезні, морда перекошена. За що я взагалі платила такі гроші?

Роман говорив упівголоса, вмовляв, згладжував. Потім грюкнули автомобільні дверцята. Хтось сказав:

— Заберіть його.

— Собі забирайте, — кинула Валерія. — Я з цим додому не зайду. Дитина просила гарненьку собачку для знімків, а не оце. Заберіть куди завгодно.

Олеся завмерла зі сміттям у руках. У переносці ледь чутно скиглив хтось живий. Вона розстебнула блискавку й побачила маленьку коричневу істоту з круглими темними очима. Щеня тремтіло, але не намагалося вилізти, ніби вже зрозуміло: зайвий рух теж може розлютити людей.

— Тихо, малий, — прошепотіла Олеся й притисла переноску до грудей. — Ти ж живий. Ти хороший…