Ірина купила недорогий будинок для себе й дітей, але в дальній кімнаті на неї вже чекала літня жінка

Тепер, першого вечора у власному будинку, перед нею сиділа жінка з валізою.

— Скажіть, як вас звати?

— Тамара Василівна.

— Тамаро Василівно, ви вечеряли?

Спочатку та подивилася нерозуміюче.

— Іллюша вранці хліб залишив, кефір. Я їла.

Біля вікна на столі лежав пакет із половиною батона й стояла порожня пляшка з-під кефіру. Іншої їжі Ірина не побачила.

— Ходімо на кухню. Я суп із собою в каструлі привезла, він, може, ще теплий. Ходімо поїмо.

— Що ви, я краще тут почекаю. Він же зателефонує.

— У вас є телефон?

Кивнувши, Тамара Василівна дістала його з пальта. На старому кнопковому апараті майже стерлися цифри. Ірина взяла його, перевірила: батарея ледве тримала заряд. Останній вхідний дзвінок від Іллюші був учора ввечері. Жодного пропущеного.

— Я поки заряджу його, а ви повечеряєте. Зателефонує — одразу принесу вам, обіцяю.

Після довгого мовчання Тамара Василівна підвелася, тримаючись за спинку ліжка. Залишила валізу на місці, дбайливо поклала пальто на покривало й пішла на кухню. Там вибрала табуретку біля самих дверей і сіла на краєчок, як сідають у чужому домі.

Ірина налила курячого супу з вермішеллю. Коли жінка взялася за ложку, стало помітно, як тремтить рука. Ірина бачила: це голод, не старість. Тамара Василівна намагалася їсти неквапливо, стримувалася, а за хвилину тарілка була порожня. Із дверей за нею спостерігали діти.

— Ви бабуся? — запитала Аня.

— Бабуся.

— А кому?

Тамара Василівна відклала ложку.

— У мене онук, Микита. Йому вже п’ятнадцять, великий.

— Де він?

— В обласному центрі, з мамою живе.

— А ви чому не в нього?

— Аню, — зупинила доньку Ірина.

— Хай питає, нічого. Давно ми з ним не бачилися, Анечко. Так склалося.

Вклавши дітей, Ірина знову сіла на кухні. Навпроти Тамара Василівна не зводила очей із телефона, під’єднаного до зарядки. Об одинадцятій годині Ірина ще раз спробувала додзвонитися Іллі. Він, як і раніше, був недоступний.

— Тамаро Василівно, а куди вас збиралися відвезти? — обережно запитала вона. — Як називається пансіонат?

Із кишені кофти з’явився складений учетверо кольоровий буклет. На обкладинці біліла будівля серед сосен, усміхалася медсестра, за чаєм сиділи літні люди. Унизу під назвою «Добрий сезон» було зазначено приватний пансіонат, область і номер телефону.

— Іллюша їздив, про все домовився. Сказав, кімната буде на двох, вікно на ліс. Лікар є, процедури. Він уже заплатив. Так і сказав: «Мамо, я заплатив за пів року наперед».

Телефонувати туди серед ночі сенсу не було. Ірина кивнула.

— Давайте лягати. Вранці зателефонуємо й з’ясуємо.

— Тільки роздягатися не буду. Ще приїдуть.

Тамара Василівна лягла в кофті, спідниці й панчохах. Зняла лише туфлі, поставивши їх біля валізи носками до дверей. На ліжку, крім тонкого покривала, нічого не лишилося, й Ірина принесла з коробок другу ковдру. Жінка подякувала, натягнула її до підборіддя й заплющила очі.

У великій кімнаті на підлозі лежав Іринин матрац. Заснути на ньому вона не могла: прислухалася до чужого годинника з гирями, залишеного на кухні, до скрипу мостини, до яблука, що впало десь у саду. Чекала дзвінка з дальньої кімнати. Телефон так і не задзвонив.

Рівно о дев’ятій ранку вона набрала номер із буклета.

— Пансіонат «Добрий сезон», добрий день, — бадьоро й привітно відповіла жінка.

— Добрий день. До вас мала приїхати Тамара Василівна Литвак із Тиховербового. Її син із вами домовлявся, Ілля Литвак.

— Зараз, одну хвилину.

Довго стукали клавіші.

— Так, Литвак у нас записаний. Був у липні на консультації, оглядав кімнати, забрав прайс. Але ні договору, ні оплати немає. Місця йому не бронювали.

— Ви точно перевірили?

— Звісно, усе зберігається в базі. А що у вас сталося? Якщо родичці потрібне місце, можу розповісти про вартість.

Подякувавши, Ірина закінчила розмову. У дверях кухні стояла Тамара Василівна — у хустці, уже в пальті. Вона чула все.

— Отже, не заплатив.

Це було не запитання.

— Тамаро Василівно… — почала Ірина.

— Я чула. — Вона помовчала. — Зі світлом теж так було. Казав, що платить, а потім з’ясувалося — борг. Я вирішила, що забув. Він змалку забудькуватий. То портфель у школі залишить, то змінне взуття…