Ірина купила недорогий будинок для себе й дітей, але в дальній кімнаті на неї вже чекала літня жінка

Вона ще постояла й почала повільно опускатися на вчорашню табуретку біля дверей. Знову вмостилася на самому краєчку, не знімаючи пальта.

— Аби тільки до автобуса дістатися. Поїду в місто, зайду до соціальної служби. Скажу: залишилася без дому, влаштуйте хоч куди-небудь.

— Нікуди ви не поїдете, — відповіла Ірина.

Сама не сподівалася від себе такої твердості: слова вихопилися відразу, без роздумів.

— Це мій дім, і я вас запрошую, — продовжила Ірина. — Поживіть поки, поки не розберемося, поки він не знайдеться.

— Не знайдеться він.

Уперше за весь цей час по її щоці покотилася сльоза. Витирати її Тамара Василівна не стала. Дивилася крізь вікно на яблуні, посаджені чоловіком, а сльоза дісталася підборіддя й упала на синій драп.

Аня, яка щойно прокинулася, з’явилася босоніж, у піжамі. Поглянула на маму, на жінку в пальті, підійшла до неї й трохи постояла. Потім мовчки вклала свою теплу долоньку в її холодну суху долоню, вкриту коричневими цятками.

— Не плачте. Мама зварить суп.

Того ж дня Ірина залишила дітей із Тамарою Василівною й вирушила до міста. Спершу — до поліції. Черговий, молодий лейтенант із родимкою над бровою, вислухав, потер скроню ручкою й розвів руками.

— Злочину я тут не бачу. Будинок йому подарували, отже, продати він мав право. Покинути матір — негарно, але ж вона не безпорадна, не лежача. Сама пересувається, розмовляє. Заявляти про зникнення сина? Він поїхав, вимкнув телефон, це не злочин. Пообіцяв пансіонат і не оплатив — тут їм між собою розбиратися. Захоче, нехай звертається до суду. Тільки судитися із сином довго, а в її віці… — Він не закінчив. — Сходіть до соціальної служби. Там такими випадками займаються.

У задушливому приміщенні соціальної служби було повно людей. Дочекавшись своєї черги, Ірина сіла перед повною жінкою у в’язаному жилеті. Окуляри в тієї висіли на ланцюжку; слухаючи, вона робила записи й жодного разу не перебила.

— Можна влаштувати її до державного будинку-інтернату, — сказала працівниця, знявши окуляри. — Але зараз по області черга місяці на три-чотири, і то якщо пощастить. Знадобляться медкомісія, довідки й заява від неї самої. Частина пенсії йтиме на оплату. Місце нормальне: тепло, годують, медична допомога є. Тільки доведеться почекати. Де вона поки залишиться?

— У мене.

Жінка довго й уважно дивилася на Ірину.

— Ви родичка?

— Ні. Я купила будинок.

— І дозволили їй оселитися?

— Вона вже була там. Мені не довелося її впускати.

Працівниця помовчала, повернула окуляри на місце.

— Добре, прийму заяву на інтернат, будемо збирати документи. Якщо вирішите інакше — зателефонуйте. Тільки відразу кажіть, не зволікайте. — Вона стишила голос. — І ще: як вона отримує пенсію? У кого картка?

Цього Ірина не знала.

Удома, у Тиховербовому, на кухні чистили картоплю. Максик орудував ножем, разом зі шкіркою зрізаючи мало не половину картоплини; Аня мила почищену картоплю в тазику. Біля вікна сиділа Тамара Василівна. Пальто все ще було на ній.

— Тонше зрізай, Максику. Ти ж не колоду обтісуєш.

— Тамаро Василівно, ваша пенсійна картка у вас? — запитала Ірина.

Та замислилася.

— В Іллюші. Забрав у липні, коли дарчу оформляли. Пояснив, що гроші мені в пансіонаті ні до чого: усе включено. А він буде з картки за моє проживання платити, так зручніше.

— Пін-код він знає?

— Звісно. Сама сказала. Як не сказати — син.

Ірина опустилася на табуретку.

Наступного дня Ірина поїхала з Тамарою Василівною спочатку на пошту, потім до пенсійної служби. У заяві Тамара Василівна просила заблокувати попередню картку й змінити порядок виплат: гроші вона хотіла отримувати сама, на пошті.

Молода працівниця з яскраво-зеленими нігтями перевірила відомості й зітхнула.

— За цей місяць пенсію перерахували на попередню картку три дні тому. За попередні місяці вона теж туди надходила. Грошей там уже немає, зняли все, до останньої копійки. Наступну виплату отримаєте тільки наступного місяця.

Тамара Василівна відповіла кивком. Ні запитань, ні заперечень. На вулиці вона затрималася біля ґанку й довго дивилася на голубів.

— А в липні він мені на хліб видавав по тисячі на тиждень, — сказала вона нарешті. — Просив берегти гроші, казав, що йому важко. Я й берегла. Вірила, що в нього й справді труднощі…