Історія про те, як мама зустрічала сина
«Дах полагодили. Дякую. Мед смачний. Бережи Аліну».
Денис довго дивився на ці криві літери, а потім усміхнувся й поклав листівку до шухляди, туди ж, де лежав перший лист.
— Помирилися? — спитала Аліна, зазираючи через плече.
— Ні. Але двері прочинили. Тепер справа за часом.
Улітку вони поставили у дворі альтанку. Діти бігали босоніж по траві, будували халабуди, годували бездомне кошеня, що прибилося до хати. Аліна повісила гойдалку — просто так, щоб була.
Одного вечора, коли сонце сідало за дахи, Денис вмостився на ґанку, спостерігаючи, як його сім’я порається в саду. Потім дістав телефон, знайшов мамин номер і написав коротке повідомлення:
«Мамо, як здоров’я? Якщо щось треба — скажи. Я поруч».
Відповідь прийшла за годину.
«Здоров’я нічого. Спина болить. Трави потрібні. І шкарпетки теплі. Якщо не важко».
— Що там? — спитала Аліна, сідаючи поруч.
— Просить шкарпетки й трави, — усміхнувся Денис. — Напевно, це її спосіб сказати «я сумую».
— Напевно, — кивнула Аліна. — Ну то купи. Я сама виберу, знаю, які їй подобаються.
Денис подивився на дружину. У її очах не було ні ревнощів, ні образи. Лише втомлене тепло.
— Ти дивовижна, — сказав він…
