Катя прийшла на нову роботу з одним паспортом у руках, не підозрюючи, що цей дім зберігає її таємницю
У четвер увечері з клініки подзвонили. Марта була на кухні й мила посуд після вечері. Вона почула голос Миколи в кабінеті, але слів розібрати не змогла. Розмова тривала менше хвилини. Потім настала тиша. Далі в коридорі почулися кроки.
Микола зайшов на кухню. За ним майже одразу з’явилася Софія — видно, теж чекала дзвінка й почула рух.
Він зупинився у дверях.
— Результат прийшов.
Марта вимкнула воду. Руки лишилися мокрі, але вона не потягнулася по рушник.
— І? — спитала Софія, ледве дихаючи.
Микола дивився на Марту.
— Спорідненість по батьківській лінії підтверджено. Ймовірність — практично абсолютна. Це офіційний результат.
Він зробив крок, але зупинився, не скорочуючи відстань надто різко.
— Ти моя донька, Марто.
На кухні стало тихо. Не порожньо — навпаки, надто повно. Ніби всі звуки дому на мить відступили вбік, лишивши тільки ці слова.
Марта стояла біля мийки й відчувала, як усередині повільно розпрямляється щось стиснуте, що довго не мало місця. Не буря, не крик, не раптове щастя. Радше проста, важка правда: ось воно. Ось відповідь. Ось чому портрет дивився так знайомо. Ось чому Софія була схожа на відображення. Ось чому по батькові все життя звучало не випадково.
Софія прикрила рот долонями, потім опустила руки й коротко засміялася — так сміються, коли сміх стоїть зовсім поруч зі сльозами.
— Я знала, — сказала вона. — Я того дня одразу знала.
Микола не кинувся обіймати Марту. Він стояв за метр від неї й дивився уважно, майже обережно.
— Що тобі зараз потрібно? — спитав він. — Кажи прямо. Все, що можу, зроблю.
Марта кілька секунд збирала думки.
— Мені потрібно, щоб це було оформлено. Офіційно. У документах. Щоб у мене був батько не лише в аналізі.
— Буде. Я завтра ж зв’яжуся з юристом.
— І мені потрібні гроші на навчання, — сказала вона. — Але не подарунок. Позика. Я поверну.
— Ні, — твердо сказав Микола. — Це не позика. Це мій борг перед тобою.
— Я сказала — позика, — так само твердо повторила Марта.
Він подивився на неї, і вперше за весь час у його очах з’явилася слабка, майже болісна усмішка.
— Характер є.
— Це сімейне, — сказала Софія тихо…
