Кіт щоночі лягав на обличчя сплячому немовляті. Мати в люті хотіла викинути тварину на вулицю, але педіатр, поглянувши на кота, Попередив. «Негайно беріть дитину і…»
На записі був темно-зелений край коридору й шматок кухні: у прорізі виднівся холодильник. Камера спрацювала на рух раніше, коли двері дитячої лишалися відчиненими. Олена Павлівна стояла біля холодильника, тримала в руці той самий білий датчик і підчіпала кришку нігтем. Потім вийняла батарейку й поклала її на полицю біля магнітів.
Звук шипів, зникав, але окремі фрази прорізалися виразно. Свекруха говорила телефоном: «Покупець приїде в п’ятницю… Ні, з Марією складно… Вона сама піде, коли Паша побачить кота біля дитини… Я не можу платити ще місяць…» Потім пауза, клацання пухирця, тихе: «Хай думають, що це її звір».
Марія сиділа перед ноутбуком, не відчуваючи ніг. Це вже не було здогадом, образою чи уривком чужого повідомлення. Це був голос. Звичайний голос Олени Павлівни, яким вона просила купити хліб, лаяла ціну на молоко, розповідала сусідкам про тиск. Тим страшніше звучали слова, вимовлені майже буденно.
На іншому фрагменті Філімон дряпав зачинені двері дитячої ще до того, як свекруха зайшла туди. Він нявкав протяжно, тривожно, не як кіт, що просить їжі. Олена Павлівна шепотіла: «Тихо ти, дурний», відчиняла двері, і кіт одразу рвався всередину, до ліжечка, де Артем лежав надто нерухомо.
Павло дивився запис стоячи. Коли пролунала фраза про покупця, він опустився на стілець, ніби йому підрізали коліна. Марія не стала його жаліти тієї миті. Вона скопіювала файли, відправила Тетяні й відчула, що її голос більше не самотній.
Розгляд не був швидким і красивим. Ніхто не грюкав дверима, не кричав урочистих фраз, не ставив крапку одним ударом печатки. Були кабінети, пояснення, повторні виклики, похмурий інспектор, працівниця у справах сім’ї, газовий майстер Віктор, який підтвердив попередження, і Павло, що відповідав на запитання з сірим обличчям.
Олена Павлівна спершу трималася. Казала, що запис вирваний із контексту, що батарейку вийняла через хибний писк, що валер’янку впустила випадково. Але коли їй увімкнули звук про покупця й показали повідомлення Павлові, вона зіщулилася, постаріла за хвилину й сказала: — Я хотіла, щоб вони з’їхали. Я не думала, що колонка так труїть.
Її мотиви виявилися брудними й жалюгідними, а не казково лиходійськими. Борги після невдалої торгівлі, страх втратити квартиру, образа на сина, який звик жити не окремо від неї. Вона боялася бідності й самотності, але вибрала не просити допомоги, а змусити інших виглядати небезпечними.
За це настали штрафи, припис усунути порушення щодо газу, а в акті окремо зазначили: Олену Павлівну не можна залишати з Артемом без присутності батьків до повторної оцінки ситуації…
