Коли лікарі повідомили, що дружині, яка помирає, лишилося жити не більш як три доби, чоловік міцно стиснув її руку й, ледве приховуючи тріумф, прошепотів: «Нарешті я дочекався!»

Поки Савчук будував новий план, Дорошенко отримав остаточний експертний висновок. Причиною смерті Лариси стала поліорганна недостатність, спричинена тривалим надходженням токсичного препарату. Концентрація речовини в тканинах виключала одноразову випадкову дозу й указувала щонайменше на три місяці систематичного отруєння.

Слідчий одразу повідомив Левченкові, що збирається пред’явити Олегові обвинувачення і наступного дня викликати його на допит. Водночас він готував клопотання про взяття під варту: ризик втечі й тиску на Дарину вже був підтверджений записом біля лабораторії.

Повістку Савчук отримав о восьмій ранку. Кур’єр попросив розписатися й передав конверт. Прочитавши слова «як обвинувачений у справі про умисне вбивство», Олег зрозумів: експерти знайшли отруту, а слідство пов’язало його зі смертю Лариси. До допиту лишалася доба.

Він негайно набрав охоронця. Той уже з’ясував, де Дарина винаймає кімнату в сусідньому місті. Постійної охорони поруч не було, хоча Коваль час від часу з’являвся біля будинку. За відомості чоловік зажадав п’ятдесят тисяч.

— Отримаєш. Але знадобиться ще одна послуга. Сьогодні ввечері ми змусимо її відмовитися від спадщини.

Охоронець нагадав про недавнє затримання й запитав, що робити, якщо залякування знову не допоможуть.

— Тоді вона зникне, — відрізав Олег.

Співрозмовник помовчав. Ризик і ціна тепер були іншими. Вони зійшлися на ста тисячах: половина одразу, решта після. Участь мали взяти сам Олег і ще один надійний чоловік.

Савчук розумів безумство затії. Завтра його могли заарештувати, а будь-яка нова погроза лише зміцнювала обвинувачення. Але в його спотвореній логіці відмова Дарини від майна нібито знищувала мотив убивства й послаблювала всю справу. Визнати, що злочин уже скоєно і спадщина нічого не змінить, він не хотів.

Страх перед ув’язненням змішався в ньому з образою на Ларису. Він і далі називав статки своїми, хоч не заробив жодного з цих активів. Кожне попередження Альони, адвоката й навіть охоронця Олег сприймав як боягузтво. Замість відступу він обирав дедалі небезпечніший крок, бо визнати марність трьох років означало визнати власну поразку ще до вироку.

Олег зібрав документи, готівку, одяг і запасний телефон. Покоївці залишив записку про поїздку до знайомого на кілька днів. Порушивши зобов’язання не залишати місто, він сів за кермо й вирушив на зустріч із найнятими людьми.

Дарина того вечора закінчила роботу о шостій. Листопад приніс сирий холод, сутінки опустилися ще до закриття лабораторії. Перед виходом вона, як заздалегідь домовилася з Ковалем, увімкнула на телефоні безперервний запис і передачу геолокації. Переодягнувшись, Дарина вийшла на майже спорожнілу вулицю й попрямувала до зупинки.

Ірина зателефонувала попередити, що Коваль зайнятий і сьогодні не зустріне її після зміни. Просила не затримуватися й у разі будь-якої небезпеки негайно повідомити. Дарина прибрала телефон і озирнулася. Ліхтарі світили тьмяно, перехожих майже не було.

Позаду повільно з’явився темний позашляховик. Машина зрівнялася з нею, скло опустилося. За кермом сидів незнайомець, а на задньому сидінні — Олег.

— Сідайте, Дарино Андріївно. Розмова не забере багато часу.

Вона відступила й спробувала дістати телефон. Позашляховик різко зупинився, з нього вискочили двоє чоловіків. Один перехопив її руки, другий не дав покликати на допомогу. Дарина пручалася, але її заштовхали всередину й затиснули між охоронцями.

Олег повернувся до неї з холодною усмішкою.

— Можна було домовитися спокійно. Тепер умови змінилися.

Машина виїхала з міста, звернула на ґрунтову дорогу й зупинилася біля покинутого ангара. Усередині було темно, холодно й сиро. Світло телефонного ліхтарика вихопило з мороку обличчя Дарини.

Савчук знову запропонував два варіанти. За першим вона негайно підписує відмову, отримує триста тисяч і повертається додому. За другим її більше ніхто не побачить.

— Мене вже шукають. Після зникнення насамперед прийдуть до вас, — сказала Дарина, намагаючись не виказати паніки.

— Підозра без доказів нічого не варта. Поруч глибоке болото. Там уміють зберігати таємниці.

Олег простягнув папери, але Дарина відмовилася. За його кивком один із чоловіків ударив її. Вона впала на бетон, біль віддався в коліні й розбитій губі. Савчук присів поруч і заговорив уже без маски.

— Ти все ще вважаєш, що я лякаю? Ларису я вбивав три місяці. Підмішував препарат у чай і спокійно дивився, як вона слабшає. Чому з тобою мені має бути важче?

Дарина підвела голову.

— Тому що вас однаково засудять.

У люті Олег знову вдарив її й востаннє зажадав підпису. Відповіддю було мовчання. Тоді він наказав охоронцям готувати машину: Дарину збиралися відвезти до болота. Чоловіки попрямували до виходу, але зовні раптом почулися сирени…