Коли привезли тяжко пораненого солдата, мати подивилася на нього й сказала лише кілька слів

— голос Віри Петрівни одразу змінився. — Тільки одразу попереджаю: жодних переказів я робити не буду.

— Гроші від вас не потрібні, — глухо відповів чоловік. — Вам самій вони знадобляться. Приїжджайте на вокзал. Треба зустріти молодого чоловіка. Можливо, це ваш син.

Жінка завмерла посеред кухні, не відразу розуміючи почуте. Як це — зустріти сина? Навіщо їй їхати на вокзал? Кирило дорослий, самостійний, сам дістанеться, якщо приїхав. Він чудово знає, що в неї кожна хвилина на рахунку.

Чоловік назвав номер поїзда, час прибуття й коротко пояснив: одного пораненого звільнили після тривалого утримання. Документів при ньому немає. Він у тяжкому стані, пам’ять порушена. За прикметами схожий на її сина, але певності немає. Більше нічого до ладу не сказав — ні про здоров’я, ні про те, чому телефонують саме їй.

Віра Петрівна ще довго дивилася на мокру картоплину у своїй долоні. Усе це здавалося безглуздим, чужим, неможливим. Кирило був міцним, розсудливим, зібраним чоловіком. Із ним не могло статися таке — полон, поранення, втрачені документи. А якщо сказали «схожий», то він навіть сам не може назвати себе? Чи це взагалі не Кирило?

Тривога піднімалася зсередини, мов холодна вода. Часу майже не лишалося. Донька скоро мала прийти, вечеря не готова, прання не запущене. Але сидіти вдома після такого дзвінка вона не змогла…