Колись сусідка по парті заплатила за моє навчання, а через роки я побачив її в кутку зали зовсім іншою

Я провів Соломію до особистого ліфта, який піднімався просто на верхній поверх. Двері ліфта відчинилися. Перед нами був просторий, світлий хол.

Соломія зупинилася біля входу й завмерла, не наважуючись ступити крок. Перед нею розкривалися величезні панорамні вікна, за якими мерехтіли зоряне небо й вогні міста. Мінімалістичний, але розкішний інтер’єр здавався майже нереальним: кожен предмет меблів виглядав як витвір мистецтва.

У повітрі вився легкий аромат пахощів. Це місце і та темна кімнатка, де вона жила, належали ніби двом різним світам: один був високо над землею, інший — у сирій темряві, куди не доходило світло.

— Заходь, — м’яко сказав я й потягнув її всередину. Із взуттєвої шафи дістав пару нових жіночих капців і поставив перед нею.

Вона завагалася, але все ж перевзулася. Я провів її квартирою. Унизу вітальня, їдальня, кухня й величезна тераса.

Нагорі були спальня, кабінет і гардеробна.

— Тепер ти житимеш тут, — сказав я й указав на найбільшу спальню.

Соломія різко замотала головою.

— Ні-ні, це надто дорого. Я не можу тут жити.

У її голосі був страх. Я подивився на неї й зітхнув.

— Соломіє, це не подарунок. Вважай, що я здаю тобі це в оренду. Орендну плату відніматимемо з твоєї зарплати.

Вона завмерла.

— Зарплати?

— Так. Мені потрібен особистий помічник для вирішення деяких особистих питань.

Я думаю, ти ідеально підходиш. Крім мене, тобі не доведеться спілкуватися ні з ким у компанії. Робота нескладна.

— Ти згодна?

Я говорив навмисне діловим тоном, щоб усе виглядало як рівна угода, а не як подачка згори. Соломія дивилася на мене зі складним виразом. Вона була розумна.

Вона розуміла, що це лише привід, аби вона могла спокійно прийняти мою допомогу. Який особистий помічник? Із моїми статками я міг би найняти будь-якого найкращого асистента у світі. Вона довго мовчала і нарешті кивнула.

— Добре. Що мені треба робити?

Почувши її згоду, я нарешті видихнув.

— Зараз тобі не треба робити нічого. Тобі треба відпочити, нормально харчуватися й отямитися. Про роботу поговоримо пізніше.

Сказавши це, я відчинив холодильник.

Він був порожній. Я тільки тепер згадав, що тут зазвичай ніхто не живе. Я дістав телефон, щоб попросити помічника привезти продукти з найближчого супермаркету.

І в цю мить у тихій вітальні пролунало недоречне бурчання. Неголосно, але дуже виразно. Обличчя Соломії миттю залилося рум’янцем.

Вона почервоніла, як стигле яблуко. І опустила голову, готова провалитися крізь землю. Я подивився на її збентеження й не зміг стримати усмішки.

Це був мій перший справжній сміх відтоді, як ми знову зустрілися.

— Голодна? — м’яко спитав я.

Вона кивнула, а потім тут же перелякано замотала головою. Ця мила спроба заперечити очевидне розтопила мені серце.

— Тоді ходімо, я відвезу тебе поїсти.

Я прибрав телефон. Не став обирати дорогі ресторани, а повіз її в університетський район, на вулицю з вуличною їжею. Там усе лишилося майже таким самим, як багато років тому, сповненим життя.

Я згадав, як після закінчення школи, влітку, я працював, щоб повернути їй гроші. Востаннє ми зустрілися саме тут. Я віддав їй борг і пригостив її тарілкою пельменів.

Та пельменна все ще була на місці. Я припаркувався й, узявши Соломію за руку, пішов просто туди. Господиня навіть упізнала мене.

— О, хлопче, давно не бачилися. Це твоя дівчина? Яка гарна.

Обличчя Соломії знову спалахнуло.

Я усміхнувся й не став заперечувати.

— Господине, дві порції ваших фірмових пельменів.

— Зараз буде.

Ми сіли біля вікна. Соломія дивилася на студентів, які проходили повз. І її погляд був трохи розсіяним.

Я знав, про що вона думає. Якби не нещастя в родині, вона зараз була б такою самою, як ці студенти, з блискучим майбутнім. Можливо, стала б чудовою вчителькою.

А не провела б вісім років молодості в тій темній комірчині старого району.

Пельмені принесли швидко — гарячі, запашні, в міцному бульйоні. Соломія взяла ложку й почала їсти маленькими порціями.

Вона, здається, була справді голодна. Тарілка пельменів швидко спорожніла, вона навіть випила весь бульйон. З’ївши, вона підвела голову, і на її обличчі з’явився задоволений вираз…