Колишній вирішив залишитися в моїй квартирі після розставання, не розуміючи, що його плани вже руйнуються

У квартирі картина встигла змінитися. Назар, червоний від зусиль, тягнув коридором величезний картатий баул Галини Степанівни. Сумка застрягла між тумбочкою й пуфом. Назар смикнув її ще раз, сердито видихнув і тільки тоді помітив Оксану.

Він кинув ручки, випростався й став посеред передпокою так, ніби його застали не за спробою заселити матір у чужу квартиру, а за важливою господарською роботою.

— А ти навіщо повернулася? — спитав він із щирим подивом.

Оксана на секунду вирішила, що недочула.

— Перепрошую, що?

— Ну… — Назар зам’явся, але тут же знову набрав поважності. — Я думав, тобі неприємно буде, що ми з мамою тут лишаємося. Вирішив, ти підеш. А ти знову прийшла.

Галина Степанівна визирнула з кухні. У руці вона тримала шматок пирога, який Оксана купувала на вихідні. Дивилася мати Назара насторожено, але поки мовчала: очевидно, чекала, як син упорається самостійно.

Оксана відчула холодний подив. Він серйозно вирішив, що господиня квартири має піти, бо йому та його матері так зручніше.

— Назаре, — сказала вона тихо. — Повторюю ще раз. Це моя квартира. Іти маєш ти. Не я. Ти.

Він відкрив рота, готуючись заперечити, але договорити не встиг. Вхідні двері здригнулися від важких ударів. Це був не дзвінок і не ввічливий стукіт, а справжній барабанний бій по металу: розмірений, упевнений, гучний до дзвону в стінах.

Назар здригнувся й відступив до баула. Галина Степанівна вдавилася пирогом. Оксана мовчки повернула замок і розчинила двері. За порогом, займаючи майже весь проріз, стояв Дем’янич. А за його плечем тіснилися ще троє літніх чоловіків такого виразного вигляду, ніби їх щойно зняли з колективної фотографії гаражного братства… 👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇