Колишня подруга не привіталася в автобусі, але перед виходом вклала їй у руку клаптик паперу

Удома пахло смаженою картоплею з цибулею.

У передпокої було тепло, а з кімнати бубонів телевізор. Сергій стояв біля плити в старих спортивних штанях і футболці з емблемою футбольного клубу. Лопаткою перевертав картоплю.

І підспівував сам собі невлад. Йому було п’ятдесят п’ять. Він роздався в плечах і обзавівся животиком.

Але обличчя в нього лишилося те саме, відкрите, з добрими великими зморшками біля очей. Він почув, як грюкнули двері, і сказав, не обертаючись, те, що казав щовечора двадцять сім років: «Лар, руки мий, за п’ять хвилин знімаю». «Іду», — озвалася Лариса Андріївна.

«Ти чого так довго? Автобус знов?» — «Автобус, — сказала вона. — Затор біля шляхопроводу». Лариса мила руки й дивилася на воду.

У кишені пальта лежав клаптик у клітинку, і вона точно знала, що не покаже його чоловікові, і не розуміла, чому знає. Усі ці роки вона розповідала Сергієві все, про що він не питав. Про сусідку, про завідувачку, про батарею в читальній залі.

А тут мила руки, розглядала пальці й мовчала. За вечерею Сергій розповідав про Славка, в якого на дачі провалився настил, і про те, як вони вдвох піднімали дошки. Він їв з апетитом, підкладав їй, бурчав, що пересолено, питав, чи міряла вона тиск і чи не важко їй після лютого тягати ті книжки.

Потім сходив до кімнати й приніс їй таблетку та склянку і поставив поряд із тарілкою й посунув ближче. Він був хороший. Про нього всі так казали, і Лариса двадцять сім років казала першою.

«Ти якась не така, — сказав Сергій, доїдаючи. — На роботі щось?» — «Інвентаризація». Вона знизала плечем. «Списуємо ветхий фонд. Я за тиждень стільки пилюки наковталася». — «Кидала б ти ту бібліотеку». — «І що я робитиму? Відпочиватиму?» Він засміявся й постукав виделкою по краю тарілки. «До речі, Лар, прийде днями папір із реєстраційної служби. Ти не лякайся й не відкривай, я сам розберуся. Там за лічильниками перерахунок. Дурниця».

Лариса Андріївна кивнула. Кивнула раніше, ніж почула. Вона звикла кивати на все, що чоловік казав, стоячи біля плити спиною до неї.

Сергій накрив сковорідку кришкою й пішов до кімнати, до телевізора. І звідти відразу ж долинув футбол. Лариса лишилася сама за столом і сиділа, дивлячись, як на кришці збирається й стікає крапля.

Вона ще не зрозуміла, що саме її різонуло, і почала перебирати. Лічильники, ну, лічильники. Тільки лічильники в реєстраційній службі не рахують.

Їх рахує обслуговувальна контора. Квартира була її. Батькова, заводська, приватизована.

На неї одну в дев’яносто третьому, до весілля. І про це в домі ніколи не заходила мова. Паспорт, а як же без паспорта? Вона домила посуд і витерла стіл.

Рушник повісила вже машинально й збагнула. Він пояснив, що це дурниця, ще до того, як вона встигла спитати, що за папір. Він відповів на запитання, якого вона не ставила.

Значить, у себе в голові він це запитання вже чув, і не один раз. Лариса Андріївна лягла, але не заснула. Поруч рівно дихав Сергій.

За вікном у дворі хтось довго не міг загнати машину в кишеню, і фари раз у раз проповзали по стелі. Вона лежала й думала про Оксану, про її розпухлі руки. Про те, що Оксана Левченко колись зробила таке, чого не прощають.

Лариса не стала згадувати подробиць. Вона давно навчилася їх не згадувати, тож у пам’яті лишилося одне голе формулювання, як напис на табличці. Під ранок вона встала, пройшла в передпокій, вийняла клаптик із кишені пальта.

На кухні горіла тільки лампочка над плитою, і Лариса розклала клаптик на цераті й учетверте почала дивитися на цифри. Ряд був довгий, із дробом посередині й роком наприкінці. Так виглядають не телефони, так виглядають номери заяв.

Точно така сама розписка з невеликого селища лежала в неї в шкатулці з документами з маминого похорону. Три дні Лариса Андріївна прожила, як людина, в якої в кишені чужий ключ. Вона видавала книжки, штампувала формуляри, сварилася з водієм, який приїхав по макулатуру, і думала про одне.

На четвертий день дочекалася, поки Сергій засне перед телевізором, і взяла з тумбочки його телефон. Пароль вона знала. День народження Каті.

Він не міняв його ніколи. Листування було багато, і майже все нудне: Славік, аукціон, монтаж, якийсь Богдан Васильович, про піддони. А потім Лариса побачила ім’я без прізвища — Олена — і відкрила.

«Післязавтра о чотирнадцятій у вас, як домовлялися. Я все зроблю швидко, ніхто й не помітить». Лариса перечитала ці три рядки вісім разів, і з кожним разом повітря в кухні меншало. Телефон вона поклала назад рівно так, як він і лежав: екраном донизу, трохи навскіс…