Колишня подруга не привіталася в автобусі, але перед виходом вклала їй у руку клаптик паперу

Потім сіла й почала складати. За останні пів року Сергій став стежити за собою, купив нову куртку, почав голитися у вихідні, завів у ванній якийсь гель, двічі на місяць їздив на дачу до Славка і обидва рази повертався чистий, без жодної плями на штанях, чого з дачі не буває. Вранці вона зателефонувала доньці.

Катя відповіла не відразу, у слухавці гули чиїсь голоси, і стукав принтер, і з голосу було чути, що мати невчасно. «Мам, я на роботі. Що сталося?» — «Нічого, Катрусю, я так».

«Ти ніколи просто так не дзвониш». Катя відійшла кудись, де стало тихіше. «Ну, Катю, тато тобі нічого не казав? Про квартиру, про якісь папери?» — «Про які папери?» Донька помовчала.

«Мам, ну ви чого обоє? Він мені вчора дзвонив, питав, які тобі квіти взяти на річницю. Тато тільки про тебе й говорить. Тобі просто нудно, от чесно».

«Мені не нудно». — «Тобі нудно», — сказала Катя м’яко, без натиску, і від цієї лагідності Ларисі Андріївні стало гірше, ніж від крику.

«Тобі на пенсію скоро. Удома порожньо, от і накручуєш себе. Сходи до Валентини Григорівни, погуляйте».

«Мам, у мене нарада, я передзвоню». Вона не передзвонила. Лариса Андріївна допрацювала зміну, здала ключ вахтерці й замість зупинки пішла додому пішки, хоча йти було сорок хвилин.

Дорогою вона зрозуміла, що вирішила. Рішення було соромне, з тих, про які потім не розповідають навіть лікарю, але вона все одно зважилася. Наступного дня вона відпросилася з першої, сказала завідувачці, що записана до терапевта.

Завідувачка поспівчувала й відпустила, а Лариса Андріївна весь день ходила з палаючими вухами. Вона вийшла на зупинку раніше за свою, стала біля арки сусіднього будинку й почала чекати, почуваючись брудною і дурною. За десять друга у двір в’їхала біла машина.

З машини вийшла жінка років тридцяти п’яти у світлому пальті з гладко забраним волоссям. Вона дістала із заднього сидіння тонку теку й пішла до їхнього під’їзду, дивлячись у телефон, а слідом із-за рогу швидким кроком, озираючись, ішов Сергій у новій куртці з ключами в руці. Він відчинив їй двері під’їзду й притримав, пропускаючи вперед.

Під аркою вона простояла три хвилини. Потім перейшла двір, піднялася на четвертий поверх пішки, хоча ліфт гудів, і біля своїх дверей зупинилася. Двері не були замкнені на верхній замок.

Зсередини чувся жіночий голос, діловий, без жодного переляку, і цей голос вимовляв слова, яких Лариса не чекала: «Кухню теж знімемо, тільки штори відсуньте. У вас вікна на південь — це плюс».

Вона ввійшла. Олена стояла посеред її кухні й фотографувала на телефон куток із холодильником, а Сергій тримав відсунуту фіранку, відстовбурчивши лікоть. Обоє обернулися.

Секунди дві було чути тільки, як капає вода в мийку. Кран Сергій так і не збирався міняти. «Добрий день», — сказала Олена.

«Ви, мабуть, Лариса Андріївна. Дуже добре, що ви прийшли. Мені ще санвузол відзняти».

«Що відзняти?» — сказала Лариса. «Фотографії перед продажем». Олена перевела погляд із неї на Сергія й назад.

Обличчя в неї не сіпнулося. «Ви хіба не знаєте?» Сергій відпустив фіранку. Лариса Андріївна дивилася на чоловіка й бачила, як у нього змінюється колір обличчя не відразу, а зверху вниз, від чола до шиї. Він відкрив рота, закрив, ступив до неї й заговорив швидко й лагідно, з тією інтонацією, з якою заспокоюють людину на зупинці, коли тій стало зле.

«Лар, Лар, ти що подумала, Господи? Ти подумала, що я… Лар, та я б ніколи… Ти що?» І тут йому полегшало. У нього опустилися плечі, і в очах з’явилося полегшення: дружина подумала про жінку, він зрадів тому, що його підозрюють у зраді. Олена сказала, що зателефонує завтра, і вийшла, а в передпокої затрималася довше, ніж треба, щоб узутися.

Ідучи, лишила на тумбочці візитку: «Романенко Олена Вікторівна. Агентство „Ключ“». Грюкнули двері…