Коза тікала з двору до хати на краю села й кричала під вікнами. Господиня лаялася — аж поки не зазирнула у вікно

У світлій лікарняній палаті біля самісінького вікна вона повільно, немов вагаючись, розплющила очі. Хірург і Галина завмерли.

Світ проступив із туману, але зовсім інший. Її очі не стали прозорими. Вони набули дивного, глибокого відтінку нічного неба. Першим, що вона побачила ясно після довгої темряви, було схилене до неї стривожене добре обличчя сусідки Галини, за плечем якої височіла світла тінь.

— Галина, — прошепотіла стара, і по її глибоких зморшках потекли сльози. — Бачу. Бачу тебе, люба. Хустка в тебе синя. А за нею… стоїть хтось хороший.

Хірург відсахнувся до стіни, не вірячи ні своїм очам, ні приладам, які не могли пояснити цього феномену.

— Синя, синя, Іванівно, — засміялася й заплакала водночас Галина, намагаючись вдавати, що не помітила її дивних слів. — Усе правильно, бачите. Ну, здрастуйте, зряча.

Лідія дивилася на свої руки, на вікно, за яким чомусь зібралися ворони, і тихенько повторювала, мов дитина: «Як же багато тут усього! Господи!»

Через тиждень її привезли додому. І все село висипало зустрічати машину біля тієї самої хати під сірою вербою.

Двір було не впізнати. Викошений, виметений. Стос дров складений рівнесенько. На вікнах свіжі фіранки, біля криниці нове відро.

На лавці біля воріт сиділи ті, хто ще вчора називав її «гордячкою», і винувато всміхалися назустріч зрячій сусідці. Лідія вийшла з машини сама. Її кроки були твердими, а погляд, незбагненний і темний, ковзнув по односельцях, ніби зчитуючи їхні душі, і вона не втримала сліз. Усі замовкли.

І тут від хвіртки, брязкаючи обірваним ланцюгом, до неї кинулася біла коза, та сама, що все літо кликала під вікнами.

Стара опустилася навпочіпки, обійняла козу за шию, притулилася обличчям до теплої білої шерсті й завмерла надовго…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇