Коза тікала з двору до хати на краю села й кричала під вікнами. Господиня лаялася — аж поки не зазирнула у вікно

Фельдшерка Софія написала потрібний папірець, соціальна служба надіслала машину, і Лідію повезли на огляд до очного хірурга.

У місцевій лікарні літній лікар довго дивився їй в очі через блискучий прилад, а потім відклав його, неабияк зблід і важко зітхнув:

— Це… це не просто катаракта, бабусю. Я не розумію, як ви взагалі могли розрізняти світло і тіні. Ваші кришталики немов… зникли. Але операцію ми спробуємо зробити. Хоча я нічого не гарантую. Слово даю.

— Бачити? — перепитала Лідія, і її голос, усе життя рівний, нарешті здригнувся, ніби вона боялася втратити своє нове, незбагненне видіння. — Лікарю, я ж думала, що темрява — це назавжди.

— Не назавжди, — усміхнувся хірург крізь розгубленість. — Спробуємо змінити, і світло повернеться. Раніше б вам прийти. Чого ж ви зволікали?

— Горда була, — тихо відповіла за неї Галина. — Усе твердила через двері: «У мене все добре». Дякувати козі, що не повірила.

Операцію призначили на найближчий час. Усі потрібні папери оформила соціальна служба — ті самі, до яких у племінника не дійшли руки.

Галина всі дні була поруч. Возила Лідію, сиділа під дверима операційної, тримала стару за руку в холодному коридорі. Ночами старій не спалося в чужій палаті, і Галина розповідала їй про село, про кіз, про те, як чекає на неї Сніжка.

А в селі за козою Сніжкою доглядало пів села, і кожен, хто проходив повз, тицяв їй скоринку або тріпав за вухом, відчуваючи: поки коза спокійна, зі старою все гаразд.

Операція пройшла тихого ранку і тривала недовго. Хірург вийшов, стягнув маску, і його обличчя було вкрай збентеженим.

— Я зробив усе, що міг, — прошепотів він Галині. — Незабаром знімемо пов’язку. Тоді й дізнаємося, чи залишилася вона в темряві.

І ось настав той день, коли з очей Лідії Іванівни зняли бинти…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇