Коза тікала з двору до хати на краю села й кричала під вікнами. Господиня лаялася — аж поки не зазирнула у вікно

Сніжка, не дочекавшись, скочила копитами на призьбу й кликала господиню хати, немов відлякуючи невидимих гостей. Лідія здригнулася, повернула обличчя на звук, і вперше за всю розмову її суворі губи торкнула слабка, загадкова посмішка.

— Сніжка, — прошепотіла вона. — Ходить, кличе. Розумниця моя біла. Вона одна відчула, що кордон тоншає.

— Вона вас усе літо кликала, — тихо сказала Галина. — Щодня тікала, а я, дурепа, хворостиною її відганяла.

— Не свари її, — попросила стара. — Скотина відчуває. Де людина відвернеться, там тварина серцем збагне.

Галина дивилася на сліпу Лідію, на її худі руки, на порожню холодну хату, і щось у ній перекинулося. Вона підвелася, рішуче зав’язала хустку тугіше й сказала так, що стара не посміла перечити:

— Усе, Іванівно, досить. Досить вам одній у темряві сидіти. Піч я вам зараз розпалю, води свіжої наношу з криниці.

— Не треба, люба, не клопочися, — почала була Лідія, але Галина вже гриміла в’юшкою та щипала скіпку біля печі. Вогонь спалахнув напрочуд яскраво, миттєво розігнавши морок, що ховався по кутках.

За годину в хаті потріскувало полум’я, на столі стояло гаряче, а Сніжку Галина впустила у двір. Нехай буде поруч.

Коза вляглася біля ґанку, поклавши голову на копита, і заспокоїлася вперше за все літо, ніби нарешті домоглася свого. А Галина, розтопивши піч і напоївши стару гарячим чаєм, пішла додому, але вже з твердим, злим і ясним рішенням.

На ранок вона пішла не до своїх кіз, а до хати сусідки Оксани, тієї самої, що першою називала Іванівну гордячкою.

— Оксано! — сказала Галина з порога. — А знаєш, чому Лідія відлюдькувата? Вона осліпла. Одна в холоді із зими.

Оксана зойкнула, сплеснула руками, і до обіду вже пів села знало: Іванівна, виявляється, осліпла й тихо бідує. І тут сталося те, чого Галина й сама не чекала.

Село ніби разом згадало щось містичне й важливе про Лідію Іванівну.

— Вона ж мені корову врятувала в той падіж, — говорив дід Панас. — Усе стадо лягло, а тільки вона пошепотіла на воду, і мою Ромашку вона підняла.

— А мені теля прийняла на Водохреще, кров на руках, а очі світилися, і сама не пішла, доки лихо не відступило, — згадувала доярка Катерина, витираючи очі.

— Мене саму, вважай, вона на світ вивела, — тихо сказала фельдшерка Софія. — Мати в полі народжувала, Іванівна з-під коси смерті витягла.

— І мого бичка від здуття відходила, серед ночі прибігла, — хрестився пасічник Тарас.

Усім була потрібна, кожному. Виявилося, що в селі немає двору, якому Лідія за сорок років не допомогла б — чи худобі, чи людям, інколи навіть надприродним способом. Та, яку вважали гордою самітницею, пів життя віддала цьому селу. А село про це забуло, поки грім не вдарив.

До вечора біля хати на краю села було не проштовхнутися…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇