Коза тікала з двору до хати на краю села й кричала під вікнами. Господиня лаялася — аж поки не зазирнула у вікно

— Лідіє Іванівно, відчиніть, це Галина!

Вона стукала наполегливо, кісточками пальців, і слухала, що там за дверима. Усередині довго стояла мертва тиша, потім скрипнула модрина, зашаркали кроки: хтось повільно, навпомацки йшов уздовж стіни, спираючись на неї рукою. Кроки лунали якось не в такт, ніби стара не йшла, а ковзала над підлогою.

— Хто там? — пролунав голос зовсім близько. Хтось зсередини ніби намацував клямку тремтячою долонею.

— Це я, Галина, сусідка! — Вона вже не просила, а вимагала. — Відчиніть, Іванівно, бо інакше я сама зайду!

Клямка брязнула, двері піддалися, і на порозі в напівтемряві сіней постала Лідія Іванівна, худа й моторошно пряма. Вона дивилася на Галину і повз неї, трохи вище плеча, туди, де нікого не було, дивним, нерухомим поглядом.

— Галина? — перепитала стара, ніби не вірячи й прислухаючись до якихось інших голосів. — Чого це ти, люба, ломишся? Сказала ж, усе добре в мене.

І тут Галина зрозуміла, зрозуміла миттєво, до крижаного холоду в животі, чому відра повні, а двір заріс по самий пояс. Лідія Іванівна дивилася просто на неї і не бачила. Її очі були затягнуті не просто каламутною сизою пеленою. Вони здавалися зовсім пустими.

— Іванівно! — тихо видихнула Галина. — Та ви ж… ви ж не бачите нічого. Господи, чи давно?

Стара випросталася ще більше, підібгала губи і відступила в морок, ніби хотіла сховати від чужих очей свою біду та свою таємницю.

— Що ти вигадала? — сказала вона сухо. — Бачу потроху, тіні розрізняю, світло від темряви. Мені й вистачає. Я звикла бачити те, що повинна.

— Та як же вистачає! — зойкнула Галина, заходячи слідом. Вона відчула, як температура в хаті різко впала. — Відра гнилі, їжа біля порога, піч, яку не топили вже котрий день!

У хаті стояв затхлий холод, але пахло не лише сирістю та мишами. Пахло сухими травами й чимось невловимим. Посуд був розставлений наосліп ідеальними рядами, як у сліпої. На столі — окраєць хліба, обкусаний потроху, щоб вистачило надовше. У кухлі — вода. І все присунуто до самісінького краю.

Біля печі лежали приготовані наосліп дрова, але запалити піч сліпа стара, вочевидь, уже не наважувалася сама. Лідія рухалася кімнатою впевнено, ведучи рукою по знайомих предметах. Але кожен її крок був кроком сліпої людини, яка бачить простір інакше.

— Ти, Галино, тільки не рознось селом! — раптом попросила вона тихо, і голос вперше здригнувся. — Соромно мені дуже. Не час їм знати.

— Чого ж соромного, Іванівно? Біда це, а не сором! — Галина схопила її суху, крижану руку. — Чи давно очі гаснуть?

— Та вже із зими! — знехотя зізналася стара. — Спочатку як у тумані, потім усе густіше. А тепер ось зовсім споночіло. Для цього світу.

— А Богдан, племінник, знає? — Галина не відпускала її руки.

Лідія відвела незрячий погляд убік і замовкла, і з цього мовчання Галина зрозуміла більше, ніж зі слів. У цій тиші здавалося, що по кутках хати ворушаться тіні.

— Знає, — вимовила нарешті стара. — Я йому ще взимку сказала. Він обіцяв до очного лікаря відвезти. Грошей узяв на дорогу.

— І що? — у Галини перехопило подих. — І не відвіз? Гроші взяв і рідну тітку до лікаря не відвіз?

— Зайнятий він, сім’я, робота, — тихо заступилася Лідія. — Усе ніколи йому. Та й куди мені їхати, старій та сліпій, якщо я й так бачу те, що треба?

— Він вам харчі під поріг кидає, а ви їх і знайти не можете!

Галина майже кричала від жалості та злості. Стара опустилася на табурет, склала на колінах руки, пряма, горда й у темряві майже велична.

— Я, люба, весь вік сама, — сказала вона рівно. — Чоловіка поховала сама. Сильний біль пережила. І це переживу. Не звикати мені одній.

— Одна ви не переживете, Іванівно. — Галина сіла навпроти. — Вода тухла, піч холодна. Так і згинути недовго.

І тут у вікно знову вдарило мекання, яке тепер лунало як заклик до дії…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇