Лікарі лише розводили руками, віщуючи йому швидкий кінець. Деталь, що позбавила всю клініку дару мови

— Вільні.

— Ні, — сказала вона. — Я не піду, доки не закінчу огляд.

Він завмер. А потім тихо сказав, майже пошепки:

— Ви навіть не уявляєте, з ким граєтеся.

— А ви? Як давно взагалі не гралися? — відповіла Наталя з легкою усмішкою.

Він обернувся. В очах блиснуло щось схоже на подив. А потім раптом засміявся. Сміх був глибокий, рідкісний, справжній. Мутайма, що стояла біля дверей, ледь не впустила тацю. Вона не чула сміху шейха багато років.

— Гаразд, докторко, — сказав він, сідаючи назад у крісло. — Нехай буде по-вашому. Сьогодні ви виграли.

Наталя опустила погляд, приховуючи усмішку:

— Я не гралася.

— Ось і погано, — відповів він. — Гра робить життя цікавим.

Коли вона вийшла з кімнати, коліна тремтіли. Не від страху, а від сили, що йшла від нього. Така людина здатна знищити будь-кого. Або врятувати, якщо захоче. Мутайма чекала її в коридорі.

— Ви зробили неможливе, — сказала вона. — Він сміявся.

— Отже, ще не все втрачено, — тихо відповіла Наталя.

І вперше за довгий час вона усміхнулася. Не з ввічливості, а від відчуття, що всередині ворухнулося щось важливе. Не просто професійний азарт — щось інше, тепле, небезпечне.

Ранок почався з тривоги. Мутайма влетіла до кімнати Наталі без стуку, схвильована, як ніколи.

— Господар у люті! — випалила вона. — Він вигнав кухаря і погрожує звільнити половину персоналу.

Наталя схопилася, квапливо накинувши халат:

— Що сталося?

— Він відмовився приймати ліки, а коли я нагадала про призначення, сказав, що більше не потребує іноземної няньки.

— Чудово, — буркнула Наталя. — Отже, нянька зараз піде й розбереться.

Мутайма схопила її за руку:

— Обережніше, сьогодні він не в собі.

Але Наталя вже йшла коридором, відчуваючи, як усередині піднімається холодний спокій — той самий, що завжди рятував її на операціях, коли паніка могла коштувати життя. Шейх сидів біля вікна, стискаючи келих із водою. На мармуровій підлозі — розбитий посуд. Довкола краплі й уламки.

— Не підходьте, — сказав він, не підводячи голови.

— Якщо я не підійду, хто прибере цей хаос? — спокійно відповіла Наталя.

— Я не потребую турботи!

— А я не потребую дозволу, щоб виконувати свою роботу.

Він різко підвів погляд. В очах спалахнув гнів, але в ньому було щось дитяче — образа, безсилля.

— Усі ви однакові. Думаєте, що можете врятувати?

— Ні, — м’яко сказала вона. — Я просто не хочу, щоб ви порізали собі ноги об скло.

Вона підійшла ближче, взяла серветку, почала збирати уламки. Його дихання було важким. Погляд стежив за кожним її рухом.

— Чому ви мене не боїтеся, Наталю? — спитав він раптом.

— А ви хочете, щоб я боялася?

— Хочу, щоб хоч хтось боявся по-справжньому. Тоді я відчуваю, що живий.

Вона зупинилася, випросталася: