Літній чоловік лишився без допомоги, і студентка не пройшла повз, хоч сама майже нічого не мала
— Ні, — відповіла Мар’яна. — Ми просто перестали стояти всередині того, що ти вже зламав.
Поки вони говорили, грюкнули вхідні двері. Оксана пішла, не попрощавшись.
На сходовому майданчику її чекав Роман. Він підхопив сумку й тривожно заглянув їй в обличчя.
— Дуже посварилися?
— Не хочу про це, — видихнула вона. — Мені дев’ятнадцять. Знайду підробіток, буду вчитися, впораюся. Головне — не повертатися.
— Ми впораємося, — сказав він.
Спершу Оксані здавалося, що вона справді вирвалася. Та з часом стосунки з Романом змінилися. Він став холоднішим, частіше затримувався, відводив очі, коли вона ставила запитання. У ній росла неприємна підозра. Одного разу вона сказала, що прийде пізно, а сама повернулася раніше. Тихо відчинила двері, пройшла в коридор і почула з кімнати звуки, після яких усе стало ясно.
Вона прочинила двері й побачила Романа з її подругою. Усередині ніби щось обірвалося, та разом із болем прийшла дивна ясність. Оксана вже працювала, знімала житло й могла утримувати себе сама. Принижуватися вона не збиралася.
— Збирайте речі й ідіть, — сказала вона холодно.
Вони схопилися, ошелешені, не чекаючи її появи. Роман спробував щось пояснити, ступив до неї, та Оксана підняла руку, зупиняючи.
— Не треба. Я все бачила. На вихід.
Він зрозумів, що вмовляння марні. Швидко зібрав свої речі й пішов разом із тією, кого Оксана ще недавно називала подругою.
Після цього стало особливо тяжко. Вдень вона вчилася, увечері й уночі працювала в кафе. Грошей усе одно ледве вистачало. Іноді вона приходила в порожню квартиру під ранок, падала на ліжко й думала, що сил більше немає. Та повертатися додому не хотіла ні за що.
«До батька не піду, — уперто повторювала вона про себе. — Нехай сидить зі своєю правдою сам. Він зіпсував мені стільки років. І мама теж добра: могла б зупинити його, а все намагалася згладити, промовчати, догодити, аби вдома не було скандалу».
Одного разу ввечері Оксана їхала на роботу в автобусі. Салон був напівпорожній, за вікнами вже темніло. На черговій зупинці почалася сварка між кондукторкою й літнім чоловіком. Кондукторка говорила грубо, навіть зло, а дід винувато м’яв у руках шапку.
— Зрозумійте, я гроші вдома лишив, — виправдовувався він. — Видно, випадково виклав. Мені не можна тут виходити, я до доньки їду. Ніч уже, місце незнайоме. Довезіть, будь ласка, я завтра поверну. Я номер автобуса запам’ятаю, все віддам.
— Багато вас таких, — різко відповіла жінка. — Або платіть, або виходьте.
— Та куди ж я піду? Подивіться на мене. Старий чоловік, сам, без грошей…
— Мені байдуже. Проїзд оплачувати треба.
Оксана дивилася на них, і всередині в неї болісно стискалося серце. У самої в кишені лишалися останні гроші, дріб’язок на завтрашній перекус. До авансу було ще два дні. Та обличчя діда, його розгубленість і приниження виявилися сильнішими за розрахунок.
Вона підвелася, підійшла до кондукторки й простягла гроші.
— Візьміть за нього.
Та підозріло глянула.
— Упевнена?
