Літня хатня робітниця випадково дізналася таємницю мого чоловіка й вирішила попередити мене

За два місяці, приходячи чотири рази на тиждень, помічниця вивчила квартиру ледь не краще за господарів. Вона знала, в якому місці біля порога спальні поскрипує ламінована дошка. Знала й те, що кухонний кран починає капати, якщо повернути вентиль до упору, а не зупинити його приблизно на трьох чвертях оберту.

Їй був відомий і вміст дерев’яної шкатулки з різьбленою кришкою на туалетному столику. Ольга тримала там дві золоті каблучки, ланцюжок із кулоном, сережки-крапельки з бірюзою й брошку у вигляді бабки, що залишилася від Валентини Андріївни. Щоп’ятниці Зінаїда Павлівна протирала шкатулку, а коли та лишалася відчиненою, мимоволі бачила прикраси, що лежали всередині.

З часом вона вловила повторювану особливість у поведінці Артема. Щовівторка й щочетверга Ольга виїжджала до офісу о восьмій, а іноді й раніше, тоді як її чоловік залишався вдома, пояснюючи це віддаленою роботою. Коли Зінаїда Павлівна приходила о десятій, то зазвичай заставала його в спальні перед ноутбуком.

Близько одинадцятої Артем виходив на кухню й раз у раз вимовляв майже однакові слова. Він повідомляв, що за пів години почнеться важлива онлайн-нарада і йому знадобиться цілковита тиша — без пилососа та іншого шуму. Потім пропонував Зінаїді Павлівні закінчити раніше, запевняючи, що з рештою справ упорається сам.

Уперше вона не побачила в проханні нічого підозрілого. Удруге вирішила, що в керівника відділу справді може бути багато дистанційних нарад. Утретє звернула увагу: перед відеодзвінком Артем одягнув свіжу сорочку й скористався одеколоном.

Учетверте Зінаїда Павлівна сперечатися не стала, зібрала речі й вийшла. Уже на сходовому майданчику вона затрималася, ніби поправляючи шнурок, який насправді був зав’язаний міцно. Майже відразу за дверима клацнув ланцюжок — Артем додатково замкнув квартиру зсередини.

Це здалося дивним. Ідучи, Зінаїда Павлівна завжди сама зачиняла вхідні двері на ключ, тож у ланцюжку не було потреби. Однак остаточно насторожив її випадок, що стався наступного четверга.

Артем знову попросив помічницю закінчити роботу раніше. Вона склала приладдя, одягла сіре пальто, взяла сумку й попрямувала до зупинки. Уже дійшовши до неї, Зінаїда Павлівна раптом згадала про парасолю.

Уранці йшов дощ, і складана парасоля залишилася в підставці біля вхідних дверей. Парасоля була міцна, з дерев’яною ручкою; донька подарувала її Зінаїді Павлівні на ювілей. Залишати добру річ у чужій квартирі до наступного робочого дня їй не хотілося.

Вона трохи постояла, роздумуючи, потім зітхнула й пішла назад. Відтоді як вона пішла, минуло близько п’ятнадцяти хвилин. Піднявшись на потрібний поверх, Зінаїда Павлівна вставила ключ у замок і повернула його, але зайти не змогла: двері тримав ланцюжок.

Вона натиснула кнопку дзвінка. За дверима стояла тиша, і Зінаїда Павлівна подзвонила знову, цього разу довше. Нарешті з квартири долинули метушня, кроки й насторожений голос Артема.

— Хто там?

— Це я, Зінаїда Павлівна. Парасолю забула.

Запала пауза. Спочатку швидкі, метушливі кроки віддалилися вглиб квартири й лише потім повернулися до передпокою. Брязнув ланцюжок, двері прочинилися, і на порозі з’явився Артем із роздратованим, трохи розпашілим обличчям.

— Задрімав, — кинув він. — Що вам треба?

Зінаїда Павлівна повторила, що її парасоля стоїть біля дверей. Артем подивився вниз, дістав її з підставки й простягнув крізь вузьку щілину. Він відчинив двері рівно настільки, щоб можна було просунути руку, однак цього вистачило.

На підлозі праворуч від полиці для взуття Зінаїда Павлівна помітила жіночі туфлі. Бежеві, лаковані, на невисоких підборах. Судячи з розміру, вони були тридцять шостого або, щонайбільше, тридцять сьомого.

Ольга носила сорок перший розмір. Помилитися Зінаїда Павлівна не могла: вона сама не раз розставляла господарське взуття на полиці, тримала його в руках під час прибирання.

— Дякую, — сказала вона, приймаючи парасолю.

Артем коротко озвався й одразу захряснув двері. За полотном знову брязнув ланцюжок. Зінаїда Павлівна повільно пішла вниз, тримаючись за поруччя, а в голові в неї настирливо повторювалося одне слово: туфлі.

У квартирі жінки, яка носила сорок перший розмір взуття, стояли маленькі бежеві туфлі. Це не було помилкою чи грою уяви. Чужа жінка перебувала в домі Ольги, поки господиня була в офісі…👉Продовження, натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇