Літня жінка три роки відмовлялася від допомоги, аж поки нова доглядальниця не дізналася причину її страху
«Три роки жодного разу. Чому?» — спитала Марина. «Не знаю, не каже, просто не дається. Ти до неї поки не потикайся. Звикнеш до роботи, тоді вирішимо». Марина кивнула, але, проходячи повз прочинені двері, не втрималася й зазирнула.
Маленька двомісна палата, друге ліжко порожнє, застелене казенним покривалом, сірим, вицвілим, із заштопаним кутом. Біля вікна на стільці, спиною до входу, худа стара жінка у фланелевому халаті, застебнутому аж до горла, хоч у палаті було тепло. Сиве волосся зібране в ріденький вузол на потилиці.
На підвіконні окуляри в круглій оправі, товстий збірник кросвордів, огризок олівця й блюдце з трьома карамельками. За вікном — біле небо й голі гілки тополі, якими вітер ганяв останній мерзлий листок. Баба Ліда не обернулася, але Марина помітила.
Плечі старої трохи напружилися. Вона знала, що хтось стоїть у дверях, і чекала, доки той піде. Перший тиждень Марина працювала з іншими мешканцями.
Допомагала Валентині Семенівні дійти до їдальні, підносила таблетки Вікторові Андрійовичу з дванадцятої палати, міняла білизну, протирала тумбочки. Робота була неважка, але по-своєму тяжка — через запах самотності й погляди людей, до яких роками ніхто не приїздив.
Про бабу Ліду вона чула щодня. В їдальні, у сестринській, у курилці за чорним ходом. Тема була невичерпна.
«Три роки нормально не милася, уявляєш? Ми їй і ванну набирали, і губку пропонували. Сама обмийся, ми відвернемося», — казала няня Лариса Миколаївна, жінка років п’ятдесяти з прокуреним голосом.
«Нізащо. Як почне кричати, стіни дрижать». «А родичі?» «Син в іншому місті, телефонує раз на місяць».
«Приїздив рік тому на пів години, сунув цукерки й назад». «А до пансіонату чоловік, сім’я?» Лариса Миколаївна махнула рукою. «Чоловік був, Павло.
Хороший, кажуть, мужик, роботящий. Пішов п’ять років тому, серце зупинилося уві сні. Після нього вона й зламалася.
До пансіонату жила сама, потім зламала стегно й приїхала до нас. Від першого дня як їжак, до всіх колючки, особливо якщо хтось до спини тягнеться». «Може, в неї там щось?» — обережно спитала Марина.
«Ну, на спині». Лариса Миколаївна знизала плечима. «Може. А може, просто характер. Тут у кожного свої дивацтва. Хтось їсть тільки з однієї тарілки, хтось встає о четвертій ранку й чекає біля вікна, поки сонце зійде. Старість — дивна штука. Ми не ліземо». Марина мовчала, думала.
На третій день вона постукала в сьому палату. «Лідіє Степанівно, можна до вас?» Тиша. Потім сухий, скрипучий голос.
«Мити прийшла?» «Ні, поговорити». Пауза. «Заходь».
Марина зайшла. Баба Ліда сиділа на своєму звичному місці, біля вікна, спиною до дверей. Не обернулася.
Худі плечі, тонка шия, халат застебнутий аж до горла. На тумбочці склянка з прохололим чаєм, окуляри, кросворд, розгорнутий на сторінці з наполовину заповненими клітинками. На стіні над ліжком — фотографія в рамці.
На знімку був чоловік середніх років із широким обличчям, у картатій сорочці; він трохи мружився від сонця. Фотографія була єдиною окрасою палати. «Кросворди розгадуєте?» — спитала Марина, присідаючи на край порожнього ліжка.
«Не твоє діло». «Я теж люблю, тільки в мене терпіння не вистачає, кидаю на половині». Баба Ліда не відповіла, але за хвилину, не обертаючись, сказала…👉Продовження, натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇
