Люди думали, що собака просто тужить за дівчинкою, але її поведінка виявилася не такою простою

— Ми ввели кілька доз препаратів, — сказав Миронов, дивлячись у карту, а не на батька. — Судоми припинилися. Але вона відновлюється повільніше, ніж мала б. Проведемо додаткові дослідження.

— У неї і раніше були тяжкі напади, — сказав Віктор. — Іноді вона довго відходить, але зазвичай реагує за кілька годин.

— Напад такої тривалості може призвести до серйозного ушкодження мозку, — сухо відповів лікар. — Вам треба розуміти, що нинішній епізод відрізняється від попередніх.

Слова вдарили Віктора сильніше, ніж він очікував. Він подивився на Рея, ніби пес міг утримати його від падіння.

— Її лікуючий невролог має бути в курсі. Я хочу, щоб із нею зв’язалися.

— Докторка Громова на конференції, — відрубав Миронов. — Я ознайомився з історією хвороби. Цього досить.

Він пішов, а Рей підняв голову й провів лікаря поглядом. Не злобно. Насторожено. Саме так він дивився на незнайомий предмет під час тренувань, коли намагався зрозуміти, чи є загроза.

Ніч розчинилася в писку приладів, тихих розмовах у коридорі й очікуванні. Завдяки службовому статусу Рея та наполегливості однієї жалісливої медсестри пса залишили поруч. Йому принесли миску води й підстилку, але він майже не лягав.

Після півночі Віктор задрімав у кріслі й прокинувся від тихого скиглення. Рей стояв біля ліжка, усе його тіло було напружене.

Монітори не показували нічого нового. Але обличчя Аліси змінилося: крізь блідість проступив сіруватий відтінок.

— Медсестру! — Віктор натиснув кнопку виклику кілька разів поспіль. — Будь ласка, перевірте її!

За хвилину палата наповнилася людьми. Рівень кисню різко впав. Хтось вигукнув команду. Алісу інтубували, підключили до апарата, який став дихати за неї.

Викликали Миронова.

Він з’явився за двадцять хвилин, свіжий, зібраний, ніби йшов не в нічну реанімацію, а на плановий обхід. Переглянув показники, поговорив із черговим лікарем і підійшов до Віктора.

— Стан вашої доньки значно погіршився. Активність мозку мінімальна. Самостійно дихати вона не може. У сукупності це вказує на тяжке неврологічне ураження.

— Що ви хочете сказати? — запитав Віктор майже беззвучно.

— Я кажу, що тривалий напад, імовірно, спричинив катастрофічне ушкодження. Ми продовжимо підтримку й спостереження, але вам треба готуватися до того, що значущі функції можуть не відновитися.

Він вимовив це рівно, як повідомляють результат аналізу.

— Ні, — сказав Віктор. — Мають бути фахівці. Переведення. Інші методи.

Миронов глянув на годинник.

— Я розумію, як важко це прийняти. Але медицина має межі. Зараз розумніше думати про комфорт дитини й про подальші рішення.

— Їй шість, — Віктор відчув, як усередині підіймається лють. — Шість років. Ви не можете сказати мені, що я маю просто відмовитися від неї.

— Я не кажу «відмовитися», — відповів лікар, і в голосі з’явилося втомлене роздратування. — Я даю професійну оцінку.

Тим часом Рей почав метатися між дверима й ліжком. Його тихе скиглення ставало дедалі наполегливішим.

— Я хочу другу думку, — сказав Віктор. — І переведення до дитячого неврологічного центру до докторки Сєрової.

Обличчя Миронова стало жорстким.

— Прохання необґрунтоване. По-перше, дорога далека. По-друге, пацієнтка нестабільна. По-третє, спеціалізовані ресурси мають використовуватися там, де є реальна перспектива.

Поблажливий тон лікаря остаточно пробив Вікторове заціпеніння.

— Ви не знаєте мою доньку. Вона вже виживала тоді, коли інші сумнівалися. Вона заслуговує на шанс.

— Уранці повторимо дослідження, — сказав Миронов. — Але не думаю, що воно щось змінить.

Після його відходу Віктор сів поруч із ліжком. Рей поклав голову йому на коліно. Лише тоді Віктор дозволив собі заплакати.

На ранок краще не стало. Повторне обстеження підтвердило песимістичний висновок Миронова. Лікарі входили й виходили з обличчями, на яких професійна стриманість змінювалася жалістю, щойно їм здавалося, що Віктор не бачить…