Він переховувався в підвалі будинку солдата, аж поки одного разу не виявив за шафою таємну кімнату

Максим показав на шафу.

— Що там?

Марина завмерла на півдорозі до раковини.

— Стіна і стара труба.

— Тоді чому її не можна рухати?

— Бо Павло розставляє тут усе за мітками. Одного разу хтось перебрав його коробки, і після цього він поставив замки. Не шукай собі ще однієї проблеми.

Відповідь була правдоподібною, але сказаною надто швидко. Максим хотів розповісти про плівку, однак не став. Натомість спитав, коли з’явиться водій.

— Сьогодні після півночі. Я знайшла людину через знайомого. Він відвезе тебе в порожній будинок за містом, але далі вирішуй сам.

— А ти?

— Я залишуся тут.

Максим усміхнувся, чекаючи, що вона додасть звичне «поки». Марина лише акуратно склала рушник на спинку стільця.

— Поїдемо разом, — сказав він. — Уранці повернемося по речі.

— Ти все ще думаєш, що річ у речах.

Вона підійшла ближче й дістала з його кишені зім’ятий аркуш з ім’ям юриста. Розправила його на столі.

— Я п’ять днів спускаюся сюди й щоразу чекаю, що ти скажеш: «Я це зробив». Не батько, не посередник, не лікарі. Ти.

— Яка різниця, що я скажу в підвалі?

— Для мене — остання.

Максим відвернувся. Зізнання вже виникало на язиці, але разом із ним довелося б визнати й інше: він не збирався тікати від покарання разом із Мариною, він просто хотів, щоб поруч була людина, яка й далі носитиме йому їжу.

— Сьогодні все закінчиться, — сказав він.

Марина подивилася на нього так, ніби почула ще одну обіцянку, і піднялася нагору.

П’ятий день у підвалі тягнувся повільно. Максим перевірив продукти, помився, склав одяг у невеликий рюкзак і кілька разів прислухався до тиші біля люка. Телефон залишався вимкненим на столі. Він міг увімкнути його й подзвонити юристові, але тоді план із водієм втрачав сенс…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇