Максим повернувся, щоб здивувати батьків, але знайшов їх на снігу біля своєї вілли — і це було пов’язано з його успіхом

Світлана спустилася сходами точними кроками. Її підбори дзвеніли по каменю. Вона схрестила руки, дивлячись на Максима із сумішшю розчарування та цілковитої холодності.

— Максиме, не будь смішним. Подумай, що ти робиш. Усі наші партнери всередині. Угоду з Кравченком треба підписати. Ти справді зруйнуєш усе заради своїх батьків?

Максим перебив її. Його голос тремтів від емоцій.

— Ти чуєш сама себе, Світлано? Ти усвідомлюєш, що щойно зробила?

— Те, що я зробила, захистило нашу репутацію, — незворушно відповіла вона. — Ми з тобою будуємо імперію. Ми не можемо дозволити собі сентиментальні слабкості. Я думала, ти це розумієш.

Лариса почала тихо плакати, закриваючи обличчя руками. Геннадій міцно обійняв її, наче хотів захистити від усього світу. Максим відчув, як щось у ньому остаточно зламалося, коли він побачив своїх батьків у такому стані: принижених, змерзлих, розчавлених перед будинком, який він купив за гроші, зароблені ціною забуття про них.

— Я працював усе життя, — раптом сказав Геннадій голосом, твердим попри біль. — Я був муляром, носив тягарі, робив усе, що було потрібно, аби цей хлопчина міг учитися. Його мати шила до світанку, щоб заплатити за його книжки. У нас ніколи нічого не було, але в нас завжди була гідність. А тепер… — Його голос зламався. — Тепер я дізнаюся, що мій син нас соромиться.

— Ні! — Максим упав навколішки перед батьком. — Тату, я ніколи…

— Тоді чому ти ніколи нас не відвідував, сину? — Запитання матері прозвучало пошепки, несучи в собі роки болю. — Чому ти перестав телефонувати? Чому, коли Олег тебе шукав, ти завжди казав, що зайнятий?

Максим не мав відповіді. Слова застрягали в нього в горлі, а спогади накочувалися, мов хвилі. Проігноровані дзвінки, порожні відмовки, порушені обіцянки, що він невдовзі їх відвідає. Він переконав себе, що будує краще майбутнє, що, коли досягне достатнього успіху, тоді повернеться по них, дасть їм усе, на що вони заслуговують.

Але правда була темнішою й простішою. Він соромився. Він соромився свого скромного походження перед Світланою та її колом спілкування. Він соромився скромного будинку, де виріс. Він соромився загрубілих рук батька й простої мови матері. Він проміняв двох людей, які любили його безумовно, на світ, що приймав його лише заради його грошей.

— Геннадію Сергійовичу! — Хрипкий голос перервав цю мить. Літній чоловік у темному комбінезоні підійшов із вулиці, несучи паруючий термос. — Я приніс гарячу каву для вас і для Лариси Сергіївни. Я не міг більше залишати їх надворі.

То був Олег, давній вірний працівник його батьків. Тепер їхня єдина справжня опора. Людина, яка розводила курей на подвір’ї скромного будинку, яка навчила Максима їздити на велосипеді, яка ніколи не переставала називати його «мій хлопчику», байдуже, скільки в того було грошей.

Олег подивився на Максима із сумішшю розчарування й смутку, що боліло дужче за будь-який докір.

— Геннадій Сергійович говорив мені про вас кілька тижнів тому, молодий Максиме. Він сказав, що хотів із вами побачитися, що мусить сказати вам дещо важливе. Я намагався вас знайти, залишав повідомлення, але ви завжди були на зустрічах, у поїздках, на важливих вечерях.

Максим відчув, як світ зупинився.

— Тато хотів зі мною побачитися? Чому? Що сталося?

Геннадій відвів погляд, але Лариса заговорила тремтячим голосом.

— Лікарі сказали, що його серце дуже слабке, сину, що йому залишилося недовго, тому ми хотіли побачити тебе востаннє. Ми просто хотіли попрощатися.

Крик, що вирвався з Максима, був первісним, роздираючим звуком. Він притулився до батька, мов загублена дитина, нестримно ридаючи, поки гості спостерігали за сценою з кам’яними обличчями. Дехто перешіптувався, інші відверталися, відчуваючи незручність. Та Світлана залишалася нерухомою на сходах, зі схрещеними руками, без тіні співчуття на своєму бездоганно нафарбованому обличчі.

— Я не знав, — плакав Максим. — Тату, я не знав. Пробач мені, будь ласка, пробач мені.

Геннадій тремтячими руками погладив сина по голові.

— Нема за що тебе прощати, сину. Ти обрав свій шлях, і це добре. Ми просто хотіли побачити тебе ще раз, перш ніж я піду. От і все.

Олег допоміг стареньким підвестися. Геннадій похитнувся, і Максим міцно його підтримав, відчуваючи, яким крихким стало тіло, що колись здавалося йому непереможним…