Максим повернувся, щоб здивувати батьків, але знайшов їх на снігу біля своєї вілли — і це було пов’язано з його успіхом

Олег сидів за столом, чистячи апельсини для свіжого соку, а Геннадій спостерігав за дружиною з усмішкою, в якій поєднувалися любов і ностальгія.

— Мамо, — прошепотів Максим із порога, — тобі не треба було цього робити.

Лариса обернулася, витираючи руки об фартух, який знайшла в якійсь забутій шухляді.

— Ох, синочку, мати завжди дбає про своїх дітей. Не має значення, у глиняній хатині вони чи в палаці. Любов подають на тарілці, її готують від щирого серця.

Максим відчув, як сльози знову от-от бризнуть із очей. Він підійшов і обійняв матір ззаду, поклавши голову їй на плече, як тоді, коли був дитиною, а світ здавався йому надто великим.

— Пробач мені, мамо, за всі сніданки, яких не було, за всі ранки, які ти провела сама, чекаючи на мій дзвінок.

Лариса обернулася й узяла обличчя сина в долоню, вкриту борошном.

— Синочку, минуле минуло. Важливе теперішнє, а зараз ти тут, зі мною, зі своїм батьком. Це все, що мені потрібно.

— Не кажи так, — перебив Максим. Голос у нього зламався. — Тато буде здоровий. Ми знайдемо найкращих лікарів, найкращі методи лікування.

Геннадій кашлянув з-за столу, і на мить Максим помітив, як батько непомітно притискає хустинку до рота. У цьому жесті було щось таке, від чого в нього застигла кров у жилах. Але перш ніж він устиг запитати, заговорив Олег:

— Максиме Владиславовичу, є дещо, що ви повинні знати. Учора ввечері, після того як ви заснули в кабінеті, мені зателефонували. Це була Оксана, ваша асистентка.

Максим відчув, як напружилися всі його м’язи.

— Оксана тобі телефонувала. Чому?

Олег перезирнувся з Геннадієм, перш ніж відповісти:

— Вона сказала, що їй терміново потрібно з вами зустрітися, що в неї є інформація про пані Бєлову, яка може вам допомогти, але вона не може повідомити це телефоном, бо боїться, що за нею стежать.

— Це пастка, — негайно сказав Максим. — Оксана працювала зі Світланою, щоб тримати мене подалі від вас. Я не можу їй довіряти.

— Можливо, — озвався Геннадій слабким, але твердим голосом. — А можливо, вона усвідомила, що була не на тому боці. Сину мій, люди можуть змінюватися. Іноді, коли вони бачать наслідки своїх учинків, вони прокидаються.

Лариса поставила перед Максимом тарілку гарячих млинців разом із яєчнею та ковбасою, які пахли точнісінько так само, як у його дитинстві. Вона сіла поруч із ним, узявши його за руку.

— Коли ти був маленький, синочку, у нас була сусідка, яка отруювала нам життя. Раїсою Матвіївною її звали. Вона дорікала нам за бідність, за те, що твій тато працює руками, казала, що ти нічого в житті не досягнеш, бо вийшов із нічого.

Максим слухав, відкушуючи млинець, який смакував усіма спогадами, що він намагався поховати.

— Одного разу, — продовжила його мати, — син Раїси Матвіївни потрапив у страшну аварію. Їм були потрібні гроші на лікарню, але вона пересварилася з усіма в окрузі. Ніхто не хотів їй допомогти. І знаєш, хто прийшов до неї додому з усіма грішми, які ми назбирали?

— Тато, — прошепотів Максим, дивлячись на батька.

Геннадій кивнув.

— Я віддав їй усе, що ми мали, бо біль батька — це біль усіх батьків, а плекати образу — це наче пити отруту, сподіваючись, що помре хтось інший. Того дня Раїса Матвіївна плакала в моїх обіймах, і відтоді вона першою захищала нашу родину, коли інші говорили про нас погане.

— Люди можуть змінюватися, синочку, — повторила Лариса. — Якщо Оксана хоче поговорити, може, тобі варто її вислухати. Але обережно, дуже обережно.

Максим закінчив сніданок мовчки, відчуваючи вагу рішення. Нарешті він дістав телефон і набрав номер Оксани. Вона відповіла після першого ж виклику. Її голос звучав перелякано.

— Максиме Владиславовичу, дякую за дзвінок. Мені потрібно з вами побачитися.

— Чому я маю тобі вірити, Оксано? Ти блокувала телефони мого батька. Ти тримала мене подалі від нього, коли він найбільше мене потребував.

Настала довга тиша. Коли Оксана знову заговорила, вона плакала.

— Бо мені заплатили. Мені заплатили багато грошей, щоб я це зробила, а ці гроші були потрібні на операцію моїй сестрі. Але потім я побачила ваших батьків на снігу тієї ночі. Я бачила, як вони тремтять від холоду, і зрозуміла, що стала тією людиною, якою завжди присягалася не бути…