Максим приїхав із сином на весілля врятованого друга
На похороні Світлани Максима не було. Він стояв і дивився здалеку, як люди прощаються зі Світланою. І лише коли біля могили нікого не лишилося, підійшов і ридав, не маючи сили заспокоїтися.
Наступного дня він усе-таки прийшов до Бориса.
— Віддайте мені сина, — тихо попросив він.
Борис довго мовчав, потім наказав зібрати дитину й сам виніс її колишньому зятеві.
— Їдьте звідси, — сказав він. — Через тиждень документи будуть готові. Я сам тобі їх надішлю. І запам’ятай: я віддаю тобі онука лише тому, що навряд чи сам зможу його виховати. Моя дружина злягла… вона теж не може займатися дитиною. А ти все-таки батько… А тепер забирайся й більше ніколи тут не з’являйся…
Максим пішов, не озирнувшись. Його щастя обірвалося так раптово, що він, приголомшений і розгублений, не вибрався б із цієї прірви, якби не син.
Максим і справді поїхав на батьківщину, оселився в старенькій батьківській хаті. Сусід Григорій Федорович, місцевий лісник, допоміг Максиму підлатати напіврозвалену хатину. Виявляється, він пам’ятав і його самого, і його батьків. Але дуже здивувався, що Макс повернувся сюди, та ще й не сам, а з маленьким сином.
— Важко тобі буде тут, Максику. Місця тут аж надто глухі, ні лікарень, ні лікарів. А раптом хлопчина занедужає?
— Нічого, Федоровичу, якось обійдеться. Усюди люди живуть… я собі старенький позашляховик пригледів. Бездоріжжям він усюди пролізе.
— Ну, дивись… А за сина, загалом-то, не хвилюйся. Онука моя Мариша зі мною зараз живе. Вона на пару рочків за тебе старша, зате дівчина хороша. Медсестрою в місті працювала. Тільки от сімейне життя не склалося. Зраджував їй чоловік, та ще й руки розпускав. Побив її, вона й дитину втратила. Уже рік тут у мене живе. Не можу, каже, душевні рани залікувати. А все ж тут легше…
Невдовзі Максим і сам із нею познайомився. Марина здалася йому цілком приємною жінкою, тільки ні сміятися, ні усміхатися вона не вміла. Легко спілкувалася на будь-які теми, але ні про себе не розповідала, ні про нього не розпитувала. А от до Дениски швидко прив’язалася. І якось здивовані Максим і Григорій Федорович, які лишили з нею дитину, почули, як вона сміється, бавлячись із малюком.
— От що, Максе, — сказав якось Федорович своєму молодому сусідові. — Я сьогодні в лісовому господарстві був. І сказав, що маю кандидатуру на лісника. Адже чому мене з посади не відпускали? Заміни не було. А тепер ти з’явився. Та й офіційної роботи в тебе немає. Машини ти, звісно, добре ремонтуєш. Але ж цим можна займатися й у вільний час…
— Та що ви, Федоровичу, я ж тут нічого не знаю… Хороший буде лісник, якщо сам у трьох соснах заблукає.
— А ти не крутись, — урвав його старий. — Я ж не прошу тебе вже від завтра самостійно виходити в обходи. Місячок тебе повчу, а там швидко освоїшся. Погоджуйся, давай погоджуйся. Скоро зима. А мені вже не до снаги на лижах бігати. То як, виручиш?…
