Максим приїхав із сином на весілля врятованого друга

Максим розсміявся й розвів руками:

— Ну і куди я від вас дінуся? Тільки скажіть мені, сина я із собою в рюкзаку тягатиму?

— Фуууу, знайшов проблему. З Денисом ми з Маришею самі впораємося.

Так Максим став новим лісником. Федорович розповів йому все, що знав сам, і поступово Макс почав відходити від дому дедалі далі, уже не боячись заблукати.

Якось узимку Максим вийшов на звичний обхід закріпленої за ним території. Останнім часом з’явилися браконьєри. Звірів відстрілювали без дозволу. У двох сусідніх районах були такі випадки. Максим обходив свою ділянку, уважно поглядаючи навсібіч.

Коли до далекої хатинки лишалося всього кілометра три, Максим побачив у заметі щось червоне. Він підійшов ближче й остовпів: перед ним лежала людина. Скільки часу вона тут пробула, невідомо, але жити їй, вочевидь, лишалося небагато. Максим побіжно оглянув її: у незнайомця була вивихнута нога, а отже, йти він у жодному разі не міг.

Тоді молодий лісник витер йому обличчя своїм шарфом, дістав термос із гарячим чаєм і спробував дати бідоласі кілька ковтків. Потім закутав незнайомця в шарф, похапцем обрубав кілька ялинових гілок і, вклавши чоловіка, наче на ноші, потяг його до хатинки. Багато разів він зупинявся й знову намагався напоїти нещасного чаєм.

До всіх бід удалині почулося вовче виття і, до того ж, починалася хуртовина, але виснажений до краю Максим усе-таки дістався рятівної хатинки. Усю ніч він боровся за життя бідолахи, зняв із нього мокрий промерзлий одяг, розтирав і зігрівав його, намагаючись робити це рівномірно, закутував, обкладав мішечками з піском, нагрітим на печі, та парою грілок. Розтер маззю хвору ногу чоловіка. Знов і знов давав гаряче пиття.

Свідомість час від часу поверталася до потерпілого. Він марив і говорив несамовито, але жив і, хоч слабко й уривчасто, дихав. Уже зовсім розвиднілося, коли знесилений Максим заснув біля ліжка, на якому лежала врятована ним людина.

Кілька днів Максим доглядав чоловіка, що повернувся до життя. Той виявився багатим іноземцем на ім’я Артем. Друзі запросили його на зимове полювання, і він погодився на таку пригоду.

— Ти непогано розмовляєш місцевою мовою, — зауважив Максим.

— Оооо, я бізнесмен і повинен розуміти мову тієї країни, з якою веду справи. Як мені тобі віддячити, Максе? Ти просто врятував мені життя. Я й сам не знаю, як так вийшло, що я від усіх відстав. Хотів зробити кілька селфі. Потім завів снігохід і поїхав. Мені здавалося, що я їду правильно. Довго їхав, їхав. Аж поки не заглух. Мабуть, скінчився бензин. Тоді я пішов. А потім кудись провалився, відчув біль у нозі — і все, більше нічого не пам’ятаю.

— Зате я ніколи не забуду, — розсміявся Максим. — Подякуй своїй червоній куртці. Якби не вона, я, може, й не помітив би тебе, присипаного снігом…

— Я теж тебе ніколи не забуду, — серйозно сказав Артем. — Знаєш, я ж зібрався одружуватися. З вашою, місцевою… Вона донька мого партнера. Ми з нею поїдемо й житимемо за кордоном, я, може, ніколи сюди не повернуся. Але ніколи не забуду тебе, Максе. А в тебе є дружина, сім’я?…