Марина вже вважала цей день остаточно зіпсованим, аж раптом біля станції до неї підбіг переляканий хлопчик

На приміському вокзалі змішувалися запахи кави, гарячого металу й розігрітого за день асфальту. Біля каси Оксана притискала до себе потерту сумку й не відпускала руки Софії. Шум навколо долинав ніби здалеку: після суду вона все ще не могла зібрати думки докупи. Дівчинка спостерігала за квапливими пасажирами, миготливими рядками на табло й сонячними відблисками на рейках. До відправлення останньої електрички в селище залишалося сорок хвилин.

— Мамо, там теж усе літо так тепло? І собаки там є? — запитала Софія, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу.

Оксана провела долонею по її волоссю й спробувала усміхнутися. — Там буде тепло. А щодо собак — дізнаємося в тітки Ганни.

Софія кивнула, однак майже відразу посерйознішала. — Тільки нехай тато нас там не знайде. Тепер він зовсім чужий. — Її пальці ще міцніше обхопили мамину руку, і дівчинка знову опустила очі.

Оксана присіла, щоб їхні очі опинилися на одному рівні. — Він не стане нас шукати, рідна. У нас буде новий дім.

Подумавши, дівчинка помітно пожвавішала. — Тоді я його намалюю: із садом і собаками! — Вона вже потягнулася до рюкзака по олівці, але мати лагідно зупинила її: — Спершу дістанемося, моя художнице.

Саме тоді в ремінь Оксаниної сумки й вчепилися маленькі брудні пальці. Після перших переляканих слів Софія все ще стояла поруч із хлопчиком. Вона присіла біля нього й заговорила вже м’якше: — Я Софія, можна Соня. А тебе як звати?

— Назар, — відповів він після короткої паузи, з подивом дивлячись на дівчинку, яка розмовляла з ним так довірливо.

Оксана опустилася перед дитиною навпочіпки, намагаючись, щоб її голос звучав спокійно. — Назаре, ти тут сам? Де ж твоя мама?…