Марина вже вважала цей день остаточно зіпсованим, аж раптом біля станції до неї підбіг переляканий хлопчик

А кількома годинами раніше Оксана сиділа в задушливій залі суду за довгим потрісканим столом. Під стільницею вона до болю стискала пальці, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні. Спека ставала майже нестерпною, але Оксана боялася поворухнутися, щоб ніхто не помітив, як сильно вона тремтить.

Суддя в чорній мантії говорив із безсторонністю людини, яка бачила сотні сімейних драм. Навпроти сидів Тарас — спокійний, зібраний, наче на звичайній діловій зустрічі. У його сірих очах не було ані жалю, ані тривоги.

Суддя перегорнув документи й оголосив рішення. Машина й будинок за містом залишалися відповідачеві, оскільки були куплені його батьками. Квартира, як випливало з оголошених документів, також залишалася за Тарасом. Оксані належали лише особисті речі, телевізор і холодильник, а донька залишалася з матір’ю.

Сухі фрази падали одна за одною, перетворюючи дванадцять років шлюбу на перелік майна. Оксана подивилася на людину, з якою колись ділила дім, плани й турботу про дитину. Вона чекала бодай найменшої реакції, але його нерухоме обличчя залишалося таким самим чужим і спокійним. Тарас навіть бровою не повів.

Голос судді поступово розчинився для неї у важкому гулі. Підсумок спільного життя звівся до кількох сторінок і підпису чоловіка, який без заперечень погодився, що донька залишиться з матір’ю. Тарас розписався швидко й упевнено, потім акуратно вдягнув ковпачок на ручку, ніби нічого страшного не сталося.

— На цьому все? — запитав він тоном людини, яка успішно завершила перемовини.

— Засідання закінчено, — підтвердив суддя й зібрав папери, що лежали перед ним.

Оксана спробувала підвестися, але ноги слухалися погано. Подруга Леся вчасно підтримала її під лікоть і тихо сказала: — Ходімо. — Софія весь цей час не відпускала мамину руку; у її погляді, спрямованому на батька, дитяча образа змішувалася з останньою, болісною надією.

— Тату, ти справді йдеш від нас? — видихнула вона. Тарас пройшов повз, не сповільнивши кроку й навіть не повернувши голови…