Мати побачила уві сні зниклого сина-солдата і прокинулася з тривожним розумінням, де шукати

Він раптом закричав, затулив голову руками й почав битися в кріслі, ніби відганяв щось невидиме.

Віра Михайлівна відсахнулася й майже вибігла в коридор. Там зіткнулася з його матір’ю — змученою жінкою з погаслими очима.

— Не слухайте його, — тихо сказала та. — Він після служби сам не свій. Раніше розумний був, добрий. А повернувся — наче половину душі там лишив. Пив, лікувався, знову пив. Йому все ввижається.

— Які черв’яки? — ледь чутно запитала Віра Михайлівна.

Жінка затулила обличчя долонею.

— Ті, що бувають у мертвих тілах. Надивився він такого, чого людині бачити не можна.

Віра Михайлівна вийшла від них із відчуттям, ніби їй у груди поклали важкий камінь. Думки про те, що міг пережити її син, не давали дихати.

Роки йшли, а біль не ставав меншим. Хвороба суглобів прогресувала, серце нагадувало про себе нападами. Віра Михайлівна вже ходила з тростиною, потім майже не виходила з дому.

Ночами вона лежала без сну й шепотіла в темряву:

— Господи, якщо він у тебе, забери й мене. А якщо він живий, візьми моє життя замість його.

Артем снився їй часто. Не дорослим солдатом, а маленьким. То вона веде його до дитячого садка, а він чіпляється за її пальто й не хоче відпускати. То він іде в перший клас із величезним букетом і дивиться на неї гордо, ніби вже став великим. То сміється у дворі, весь у пилюці, з розбитим коліном і щасливим обличчям.

Ці сни більше скидалися на спогади. У них не було нічого страшного, тільки туга за часом, який уже не можна повернути.

Але одного разу все змінилося.

Їй наснився голос.

Вона не бачила сина — лише чула його. Голос був слабкий, ніби йшов здалеку, з-під товщі землі, але Віра Михайлівна впізнала б його серед тисячі.

— Мамо… Я під землею. Але я живий. Допоможи мені.

Вона прокинулася в холодному поту. Серце калатало так сильно, що здавалося, зараз розірве груди. За вікном була ніч, квартира стояла тиха, а слова сина все ще звучали у вухах.

Під землею. Живий. Допоможи.

До ранку вона більше не склепила очей…