Мати побачила уві сні зниклого сина-солдата і прокинулася з тривожним розумінням, де шукати

Віра Михайлівна вважала себе розсудливою людиною. Вона ходила до храму, молилася, але не вірила у ворожіння, знаки й дивні історії. Однак цей сон не був схожий на звичайний сон. У ньому не було картинок із минулого. Це був поклик.

Наступного дня вона знову почала обдзвонювати всіх, хто бодай якось міг бути пов’язаний із пошуком зниклих. Говорила про сон, хоча й сама розуміла, як це звучить.

— Може, його тримали в підвалі? — запитувала вона. — Може, десь у підземному приміщенні? Він сказав: «Я під землею». Не просто помер — він сказав, що живий.

Її слухали зі співчуттям, але без віри. Хтось м’яко радив берегти себе. Хтось обіцяв перевірити старі списки. Хтось узагалі не відповідав.

Війна на той час уже закінчилася. Багатьох полонених знайшли, декого повернули додому, але Артема серед них не було. Поступово офіційні пошуки майже зупинилися.

Минуло десять років.

Для інших Артем давно став рядком у старих документах. Для матері — залишався живим сином, якого треба знайти.

Віра Михайлівна писала до редакцій, зверталася на телебачення, просила розповісти її історію. Листи зникали без відповіді. Можливо, їх не читали. Можливо, вважали надто старою справою. Можливо, в кожного часу свої нові біди, і чужий давній біль нікого не зворушував.

Одного разу вона навіть пішла до жінки, яка обіцяла «бачити долі». Та подивилася на фотографію й сказала:

— Живий він.

Ці слова не зцілили, а тільки знову роздерли рану. Бо якщо живий — де? Чому не приходить? Чому не пам’ятає матір?

До п’ятдесяти років Віра Михайлівна була майже зовсім сива. Їй оформили інвалідність. По квартирі вона пересувалася з ходунками, а на вулицю могла вийти тільки в інвалідному візку.

До неї прикріпили соціальну працівницю — Надію. Жінка була приблизно її ровесницею, різка, гостра на язик, але напрочуд наполеглива. Бурчала з будь-якого приводу, зате якщо бралася допомогти, то доводила справу до кінця.

Саме Надія з’ясувала, що Вірі Михайлівні належить лікувальний масаж. У поліклініці направлення не давали, пропонували тільки платні процедури.

— З яких грошей вона платитиме? — обурювалася Надія. — У неї пенсія по інвалідності й син зник на війні. Невже людині не можна допомогти?