Мати побачила уві сні зниклого сина-солдата і прокинулася з тривожним розумінням, де шукати

— Ваш син значиться зниклим безвісти. Був бій. Після нього його не знайшли ні серед поранених, ні серед загиблих.

Слова падали повільно, наче камені в глибокий колодязь.

— Як це — не знайшли? — голос Віри Михайлівни став чужим, дерев’яним. — Людина ж не може просто зникнути.

— Можливо, він потрапив у полон, — обережно сказав чоловік. — Але серед тих, кого пізніше передавали, його прізвища не було.

— І що тепер?

Він відвів погляд.

— Чекати. Ми продовжимо уточнювати. Якщо з’явиться будь-яка інформація, вам повідомлять.

Вона вийшла з кабінету, не відчуваючи підлоги під ногами. Сльози застилали все довкола, але вона не плакала вголос. Усередині було гірше, ніж плач: порожнеча, холод і страшне запитання, на яке ніхто не міг відповісти.

Де її Артем? Чи живий? Поранений? У полоні? Мучиться? Кличе її?

Біля зупинки їй стало зле. Світ хитнувся, шум вулиці провалився кудись униз, і Віра Михайлівна осіла на землю. Перехожі викликали швидку.

У лікарні лікар сказав, що в неї стався серцевий напад.

— Вам не можна нервувати. Треба полежати, відновитися.

Вона подивилася на нього з таким болем, що він замовк.

— Чому мені радіти, лікарю? Мій син зник. Ніхто не знає, де він і що з ним.

Лікар не знайшов слів. Іноді медицина безсила перед горем, і тоді залишаються тільки крапельниці, таблетки й чужа незручна тиша.

Минув рік.

Про Артема не було жодних звісток. Віра Михайлівна писала заяви, ходила на прийоми, зверталася до військових і цивільних установ, шукала громадські організації, які допомагали сім’ям зниклих. Їй обіцяли перевірити, надіслати запит, уточнити списки.

Відповіді приходили сухі, однакові, марні.

Живим його ніхто не бачив. Мертвим — теж.

Через три роки вона знайшла одного з тих, хто служив разом з Артемом. Звали його Ігор. Колись він був здібним хлопцем, учився, мріяв про майбутнє. Тепер же жив у матері, пив і часом втрачав зв’язок із реальністю.

Віра Михайлівна прийшла до нього додому з останньою надією.

Ігор сидів на кухні, каламутно дивлячись перед собою. Від нього тхнуло спиртним, руки тремтіли. Він вислухав її, усміхнувся страшно й утомлено.

— Вважайте, вашому синові пощастило, якщо він швидко помер, — сказав він. — Лежить десь у землі. А я от щоночі черв’яків давлю. Черв’яків… Черв’яків…