Мати солдата з’явилася на плацу в простій хустці, і невдовзі весь гарнізон зрозумів, що недооцінив її

Марія все одно вирішила їхати. Іменне запрошення офіційно не скасували. Напередодні вони передали оригінали старих документів юристові, після чого Марія довго прасувала темну хустку, розпорола край, сховала в нього завірену копію розпорядження й зашила синьою ниткою. Павло поклав поруч прозору папку з рештою копій і сказав, що вони ввійдуть разом.

Уранці мати тричі змінювала сукню й щоразу поверталася до найпростішої темної. Зав’язуючи хустку, вона ніяк не могла просилити кінець тканини в петлю вузла, і Павло хотів допомогти, але побоявся торкнутися шиї. Марія помітила його рух, сама вклала край хустки йому в долоню і попросила затягнути вузол. Так Павло вперше допоміг їй зав’язати хустку, не відводячи погляду від шрама.

У день відкриття головний цех вимили до блиску. Між колонами поставили складні стільці, увімкнули екран, що висів на стіні, з фотографіями нової лінії. Поруч із працівниками сиділи їхні близькі. У задньому ряду розмістили кількох учасників давньої зміни, запрошених комісією; серед них була врятована Марією пакувальниця. Біля огорожі нової лінії чекали страховий експерт і керівниця незалежної комісії Олена Бойко.

На прохідній охоронець двічі перевірив запрошення Марії й попросив відкрити сумку. Там лежали окуляри, гаманець, серветки й маленький футляр із таблетками. Прозору папку Павло ніс сам. Їх пропустили, але охоронець одразу передав по рації коротке повідомлення.

У залі Марія вибрала стілець біля проходу, щоб у разі потреби швидко вийти. Від запаху гарячого металу й мийного засобу в неї пересохло в роті. Павло чув, як вона рахує вдихи, і розумів: мати прийшла не тому, що перестала боятися. Тепер вона вирішила, що страх не вибиратиме за неї.

Біля сцени висів список молодих працівників, яким мали вручити посвідчення. Прізвище Павла закрили смужкою білого паперу. Він відчув знайомий клубок у горлі, але мати встала поруч і легко торкнулася його ліктя. Цього разу її дотик не видався йому спробою втримати.

Литвин побачив їх, коли вже взяв мікрофон. На мить він збився, потім попросив охоронця ще раз перевірити їхні запрошення. Спокійним службовим тоном директор заявив, що особиста суперечка не повинна заважати церемонії. Марія показала іменний бланк, але охоронець однаково залишився поруч, чекаючи подальшого розпорядження.

Павло ступив уперед і зажадав не розмовляти так із матір’ю. Марія стримала сина, назвала себе й повторила, що прийшла за офіційним запрошенням. У перших рядах зашепотілися. Литвин зблід, але взяв себе в руки. «Відповідальність Марії Коваленко встановлена старим актом комісії, — промовив він. — Хустка, шрами й родинні емоції не можуть замінити документи». «Ви знову розраховуєте, що я сховаю обличчя, Сергію Андрійовичу», — відповіла Марія й підняла руки до вузла…