Медицина безсила: пологи 66-річної пенсіонерки обернулися сенсацією

— Маму ховати треба, а тато… він усе забув! Наче його тут немає. Допоможіть!

Ніна Єгорівна тяжко зітхнула.

— Ти маєш рацію, Світлано. Буває такий біль, якого людина не витримує. Твій батько не витримав. Не хвилюйся, з похороном ми допоможемо. Антоніну всі поважали. А от що з малятами робитимеш?

Це запитання заскочило Світлану зненацька.

— Тітко Ніно, я не зможу їх забрати. Як я їх підніму? У мене грошей немає. Моєї зарплати навіть на підгузки не вистачить, а їм лікування потрібне.
— Тоді вирішуй у лікарні. Пиши відмову.

Кажучи це, Ніна Єгорівна відчувала, як у неї стискається серце. Але кому віддати тяжких немовлят? Світлана молода, безвідповідальна, без копійки за душею. Батько хворий. Інших близьких родичів немає.

«Нехай уже держава подбає, — подумки виправдовувала себе сусідка. — А там, може, й прийомна сім’я знайдеться».

Село ховало Антоніну всім миром. Її любили, і від того гіркота втрати відчувалася ще сильніше. Тільки рідна сім’я в цей скорботний день трималася осторонь. Світлана стояла віддалік, так і не наважившись підійти й попросити пробачення. А Степан узагалі лишився вдома, у своєму тихому, щасливому забутті.

Коли люди розійшлися, біля свіжої могили залишилася тільки одна жінка. То була фельдшерка Марина.

Вона звинувачувала в усьому себе. Недогледіла. Направила на старий апарат УЗД. Не розпізнала загрозу вчасно.

— Антоніно Павлівно, що ж я наробила?