Мільйонер запропонував незнайомці фіктивний шлюб, але зустріч із його бабусею відкрила несподівану таємницю

У суботу Андрій під’їхав до будинку Марини близько пів на одинадцяту. Вона жила в старій п’ятиповерхівці на околиці. Штукатурка на фасаді обсипалася, а в під’їзді на третій сходинці давно бракувало плитки. Зупинивши машину, він надіслав коротке повідомлення: «Я внизу».

Відповідь надійшла майже відразу: «Виходжу».

За три хвилини Марина з’явилася біля під’їзду. На ній була проста темно-бордова сукня до колін, без прикрас, але сиділа вона добре. Волосся вона вклала акуратніше, ніж зазвичай. Чорні туфлі на невисоких підборах, судячи з її обережних перших кроків, Марина взувала вкрай рідко. На нерівному асфальті вона трохи хитнулася, швидко відновила рівновагу й далі пішла впевнено, ніби будь-яку незручність сприймала як завдання, яке треба мовчки розв’язати.

Андрій вийшов і відчинив перед нею дверцята. На частку секунди вона завагалася: такої ввічливості явно не чекала, хоч подиву майже не показала.

— Дякую.

Перші п’ять хвилин вони їхали мовчки. Потім Марина почала ставити запитання.

— Як звати вашу бабусю?

— Лідія Петрівна.

Ім’я на мить озвалося в Марині далеким спогадом, але вона відразу вирішила, що звичайний збіг іще нічого не означає.

— Їй вісімдесят два, так? Що вона любить? Про що з нею краще говорити?

Андрій глянув на супутницю. Вона дивилася на дорогу й запитувала діловито, ніби готувалася не до вистави, а до зустрічі з людиною, яку боялася ненароком образити.

— Вона п’є чай із молоком. Швидко втомлюється від гучних голосів, але може сприйняти мовчання як байдужість. Порожні розмови про погоду їй не подобаються, як і суперечки про події, на які вона не може вплинути. Краще розповідати про справжнє життя: що вже сталося, чого чекаєш, як складаються справи. Вона любить слухати про дітей.

— У неї є інші онуки?

— Ні, тільки я.

Андрій трохи помовчав.

— Вона завжди мріяла, щоб у домі з’явилися правнуки. Я ніколи не обіцяв їй цього, бо не хотів давати надію, яку не збирався виправдовувати.

Марина кивнула й більше не розпитувала. Вона дивилася у бокове вікно, зосереджено обмірковуючи почуте. Андрій уже встиг помітити цю особливість: вона не квапилася озвучувати першу думку, а спокійно розбиралася в усьому сама.

Лідія Петрівна жила в старому одноповерховому будинку в тихому лісистому передмісті. Андрій купив його сім років тому, коли компанія почала приносити по-справжньому великі гроші. Бабуся довго заперечувала, повторюючи, що не потребує простору оселю, але поступово полюбила тишу, веранду й сад. Тепер біля паркану цвіла бузок, молоде листя сяяло після нічної прохолоди, а високі сосни за верандою ледь погойдувалися від вітру.

На порозі гостей зустріла Наталя, молода жінка, яка доглядала Лідію Петрівну. Пошепки вона повідомила, що сьогодні хвора добре поснідала й налаштована розмовляти, хоча надвечір зазвичай слабшає.

— Вона знає про наш приїзд? — тихо спитала Марина, поки вони йшли коридором.

— Я зателефонував у четвер і сказав, що привезу наречену.

— І що вона відповіла?

Андрій уперше за цей ранок усміхнувся.

— Сказала: «Нарешті. Я вже вирішила, що ти назавжди залишишся сам і зведеш мене в могилу раніше строку».

Марина тихо фиркнула. Андрій уперше почув її сміх — короткий, щирий, без манірності. Біля дверей спальні вони зупинилися.

— Готові?

— Так.

Андрій натиснув на ручку…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇