Молоді вирішили уникнути свекрухи, щоб почати спокійне життя, але незабаром свєкор приніс тривожну новину

Софія зазирнула до неї в кабінет серед дня. Живіт у неї став помітнішим, хода трохи обережнішою, але колишня енергія нікуди не поділася. Вона увійшла, зачинила за собою двері й кілька хвилин ходила вздовж столу, постукуючи пальцями по спинці стільця.

— Щось сталося? — спитала Олеся.

— Була на УЗД.

— І?

— Хлопчик.

— Чудово. Вважай, у нього вже є половина посагу. Я зберу все, з чого Петрик виріс.

— Дякую, але річ не у речах.

Софія нарешті сіла. На обличчі в неї була така напруга, що Олеся відклала ручку.

— Говори.

— Я подумала… хлопчикові потрібен батько.

— Хлопчикові потрібен хороший приклад, — м’яко поправила Олеся. — І не обов’язково цей приклад має йти тільки від батька.

— От ти можеш бути таким прикладом. Ти сильна, нормальна, відповідальна. А я? Я ж вічно кудись біжу, то одного хочу, то іншого, сьогодні впевнена, завтра передумала. Який із мене приклад?

— Можливо, дитина зробить тебе спокійнішою.

— А якщо ні?

Олеся примружилася. Софія явно намагалася підвести себе до якогось рішення, але соромилася вимовити його прямо.

— Соню, давай чесно. Що сталося?

Подруга зітхнула.

— Богдан зовсім мене змучив.

— Погано ставиться?

— Навпаки. У цьому й проблема. Він щодня зустрічає мене після роботи. Возить до лікаря. Купує фрукти, вітаміни, якусь корисну крупу, назву якої я навіть вимовити не можу. Читає, як розвивається дитина по тижнях. Знає, коли мені не можна нервувати, хоча, по-моєму, мені не можна нервувати завжди, особливо поруч із ним.

— І тобі це подобається, — здогадалася Олеся.

Софія закрила обличчя руками.

— Подобається. Ось у чому жах. Я ловлю себе на тому, що чекаю його біля входу. Що мені приємно, коли він забирає сумку, відчиняє дверцята машини, питає, що я їла. Я, Олесю, я! Людина, яка завжди сміялася з сімейних сцен.

— Це не жах. Це життя.

— А якщо після пологів він зміниться? Зараз турботливий, а потім скаже: «Дорога, борщ на плиті, сорочки в кошику, дитина плаче, а я втомився».

— Тоді ти з ним розійдешся. Але поки він цього не сказав. Поки він робить інше.

— Значить, спробувати?

— Спробувати. Не обов’язково одразу розписуватися. Поживіть, придивіться. Ти ж ніколи не була ханжею.

Софія намагалася зберегти сумнівний вигляд, але очі в неї вже радісно блищали.

— Ти правда так думаєш?

— Правда.

Увечері вона подзвонила Олесі вже з дому.

— Лесько, Богдан запросив мене на побачення.

— Чудово. Іди.

— Я сказала, що поки не готова зустрічатися з ним наодинці.

— Навіщо?

— Щоб не здатися занадто швидко. Він же зрадіє й вирішить, що переміг.

— Соню…

— Не перебивай. Він запропонував узяти з собою подругу, а сам візьме друга. Ти йдеш зі мною завтра о сьомій.

— Тобто я маю піти на твоє побачення й розважати незнайомого чоловіка?

— Так. Ти ж моя подруга. І взагалі, тобі корисно вийти з дому.

Олеся всміхнулася.

— А якщо я відмовлюся?

— Я вже сказала, що ти погодилася.

Софія відключилася раніше, ніж Олеся встигла обуритися. Та тільки похитала головою. Зрештою, вечір поза домом справді міг їй не зашкодити.

Наступного дня до її під’їзду під’їхала машина. Олеся спустилася, поправляючи пальто, і вже збиралася відчинити задні дверцята, коли побачила водія.

За кермом сидів Кирило.

Він повернувся й усміхнувся тією самою усмішкою, від якої в Олесі зрадливо здригнулися пальці.

— Добрий вечір. Значить, цей вечір обіцяє бути кращим, ніж я думав.

Вона на секунду втратила голос.

Із заднього вікна виглянула Софія й замахала рукою.

— Сідай швидше! Уявляєш, вони друзі. А я-то думала, що просто беру якогось Богданового товариша.

Олеся сіла в машину, відчуваючи водночас радість, образу й тривогу. Кирило не дзвонив. Не писав. Зник. А тепер опинився тут, усміхається, ніби між ними не було тієї розмови біля дверей кабінету.

Увесь вечір він майже не зводив із неї очей. Богдан дивився на Софію так, ніби був готовий записувати кожне її слово, навіть якщо вона говорила дурниці. Софія спершу зображала незалежність, потім поступово розслабилася, сміялася, дозволила Богданові покласти їй у тарілку салат і навіть не обурилася.

Олеся розмовляла, усміхалася, відповідала Кирилові, але всередині була натягнута струна. Їй хотілося спитати, чому він зник. Хотілося зробити вигляд, що їй байдуже. Хотілося встати й піти. І ще сильніше хотілося, щоб він затримав її руку й сказав щось просте, що пояснило б цю порожнечу останніх днів.

У дамській кімнаті Софія тут же накинулася на неї з питаннями.

— Що між вами?

— Нічого.

— Не бреши. Він дивиться на тебе як закоханий підліток. І ти теж не схожа на жінку, яка просто зустріла знайомого.

— Він одружений.

Софія замовкла, але ненадовго.

— Обручки я не бачила.

— Обручка не завжди показник. Я знаю, що в нього є дружина й донька.

— Богдан говорив, що вони з дружиною давно не живуть. Не розлучаються через її роботу. Там якісь складнощі з контрактом.

— Усе може бути. Але одружений чоловік залишається одруженим, хоч би як красиво це пояснювали.

Софія уважно подивилася на неї й несподівано не стала сперечатися.

— Тоді будь обережна. Тільки, Лесь, по очах видно, що обережничати вже запізно.

За столом у чоловіків ішла схожа розмова.

— Ти, бачу, нерівно дихаєш до Олесі, — сказав Богдан, коли жінки вийшли.

Кирило покрутив у руках серветку.

— Ми познайомилися в її офісі. Я там працював. Спочатку просто спілкувалися. Потім я зрозумів, що пропав.

— А вона?

— Каже, що хоче дружби. Думаю, боїться.

— Має причини?

— Так. І одна з причин — я не вільний офіційно.

— Анна?

Кирило кивнув.

— У неї наступного тижня має вирішитися питання з контрактом. Вона обіцяла, що після цього ми подамо на розлучення.

— Значить, спочатку виріши це, — спокійно сказав Богдан. — А потім уже дивись на Олесю так, ніби готовий вивезти її просто з ресторану.

Кирило мимоволі усміхнувся.

— Думаєш, помітно?

— Тільки сліпому ні.

Після вечері вони спочатку відвезли Софію. Богдан вийшов провести її до під’їзду, а вона, замість зображати недоступність, несподівано дозволила йому взяти себе під руку. Олеся провела їх поглядом і усміхнулася.

— Здається, Софія вирішила дати йому шанс, — сказав Кирило, рушаючи з місця.

— Думаєш, він упорається?

— Богдан людина вперта. Дуже правильна, іноді навіть занадто. Софія внесла в його життя хаос, і йому це подобається. Він ніколи не знає, що вона викине, а для нього це майже пригода.

— З часом хаос може набриднути.

— Може. Але він її любить. Коли дізнався про дитину, буквально збожеволів від бажання бути поруч. Думаю, заради неї він витримає навіть безлад у розкладі.

Вони під’їхали до будинку Олесі. Вона взялася за ручку дверцят.

— Дякую за вечір.

— Я проведу.

Вони мовчки дійшли до під’їзду. Там Олеся зупинилася й повернулася до нього.

— Кириле, я хотіла спитати. Ти зник тому, що я попросила залишити нас друзями?

Він опустив погляд.

— Частково. Але не тільки. Я хотів розібратися зі своєю сімейною ситуацією, перш ніж знову з’являтися поруч із тобою. Мені нічого було запропонувати, крім слів, а слова у твоєму житті й так надто часто виявлялися порожніми.

— Я думала, друзі хоча б іноді телефонують.

— Ти маєш рацію. Пробач.

— Я не дзвонила тобі першою, — зізналася вона, хоча до цього збиралася зробити вигляд, що намагалася. — Не хотіла виглядати жінкою, яка сама не знає, чого хоче.

Кирило сумно усміхнувся.

— А я не хотів тиснути. У підсумку обоє мовчали.

— Що тепер?

— Тепер я прошу не відштовхувати мене. Поки я вирішую те, що маю вирішити, дозволь мені бути поруч хоча б другом.

Олеся подивилася на нього. Під’їзне світло падало на його обличчя, роблячи його зовсім відкритим, майже беззахисним.

— На вихідних я обіцяла дітям кудись вибратися за місто, — сказала вона раптом. Насправді нічого такого вона не обіцяла, але відступати було пізно.

— Можна ми з Нікою приєднаємося? Я знаю хороше місце. Невелика база біля озера, ліс, тихо. Дітям сподобається.

— Добре, — відповіла вона. — Давай спробуємо.

Повисла пауза. Звичайна, майже шкільна, коли всі слова сказані, але йти не хочеться.

Олеся вирішила завершити її по-дружньому: підвелася навшпиньки, щоб поцілувати Кирила в щоку. Але він тієї ж миті повернув голову, і її губи торкнулися його губ.

Він завмер лише на секунду, ніби давав їй можливість відсторонитися. Вона не відсторонилася. Тоді він обійняв її й поцілував уже по-справжньому — гаряче, бережно, стримуючи порив і водночас втрачаючи над ним владу.

Олеся розуміла, що має зупинитися, але самотність, накопичена за роки, його тепло, запах, тихе дихання поруч не залишили їй сил. Вона відповіла на поцілунок так, ніби давно знала: саме цього боялася найбільше.

Коли вони відсторонилися, обоє мовчали. Кирило дивився тривожно, очікуючи, чи не пошкодує вона.

Олеся раптом розсміялася.

— Якось не дуже схоже на дружнє прощання.

Він видихнув із таким полегшенням, що вона знову усміхнулася.

— Пробач. Я надто довго про це думав.

— Не вибачайся. Я теж не особливо опиралася.

— Можу повторити.

— Ні, — вона відступила до дверей під’їзду, усе ще усміхаючись. — Тоді це вже буде перебір.

Вона зайшла всередину, піднялася ліфтом і всю дорогу тримала пальці на губах, ніби боялася, що цей поцілунок зникне, якщо перестати його відчувати. Кирило сів у машину не одразу. Постояв біля під’їзду, подивився на освітлені вікна й уперше за довгий час дозволив собі повірити, що в нього є шанс…