Молоді вирішили уникнути свекрухи, щоб почати спокійне життя, але незабаром свєкор приніс тривожну новину

— А ти в курсі, що твій новий приятель одружений? — кинув Руслан, перехопивши Олесю біля виходу з переговорної. — І дитина в нього є.

Він вимовив це майже тріумфально, очікуючи побачити на її обличчі розгубленість, біль, розчарування. Але Олеся тільки зупинилася й подивилася на нього з втомленим нерозумінням.

— І що?

— У сенсі — що?

— У прямому. Не дивно, що в хорошого, спокійного, вихованого чоловіка є сім’я. Це по-перше. По-друге, він мені не коханець, а людина, з якою мені приємно розмовляти. Уяви собі, між чоловіком і жінкою іноді буває просто спілкування.

Руслан усміхнувся криво.

— Не розповідай мені казок.

— А по-третє, — продовжила вона, не підвищуючи голосу, — як тобі відомо краще за багатьох, досвід стосунків із одруженим чоловіком у мене вже був. Повторювати його я не збираюся. Тож можеш не старатися. Жодного відкриття ти мені не зробив.

Вона обійшла його й пішла далі, залишивши Руслана стояти посеред коридору з виразом людини, у якої відібрали останню можливість почуватися переможцем.

Найближчими вихідними стояла тепла, ясна погода. Олеся вирішила вибратися з хлопцями в парк. Петро Степанович приєднався до них із такою готовністю, ніби тільки цього й чекав.

— Удома сидіти шкідливо, — заявив він. — Особливо старим і дітям.

— А жінкам? — спитала Олеся.

— Жінкам шкідливо слухати старих, які дають забагато порад.

Вона розсміялася. Мирон ішов попереду, Петрик упевнено тупотів поруч із ним, тримаючись за руку, і час від часу намагався втекти до голубів. Парк шумів вихідним днем: діти каталися на самокатах, хтось їв морозиво, біля фонтана фотографувалася компанія підлітків. Олеся дивилася на своїх хлопчаків і відчувала рідкісне, тихе задоволення. Нічого особливого не відбувалося, але саме такі хвилини чомусь здавалися їй щастям.

Після довгої прогулянки всі зголодніли. Найближче кафе виявилося майже заповненим. Олеся вже збиралася запропонувати купити випічку на виніс, коли почула знайомий голос:

— Олеся! Ідіть сюди!

Вона повернулася й побачила Кирила. Він сидів за великим столиком у кутку. Поруч із ним була дівчинка років восьми: тоненька, серйозна, з такими самими світлими очима й уважним поглядом.

— Знайомтеся, це Ніка, моя донька, — сказав Кирило, коли вони підійшли. — Ніко, це Олеся, Мирон, Петрик і Петро Степанович.

Дівчинка ввічливо привіталася. Мирон одразу пожвавішав, бо Ніка виявилася не з тих дітей, які мнуться й мовчать. Уже за кілька хвилин вони обговорювали якісь шкільні історії, а Петрик тягнувся до картоплі, яку йому ніхто не дозволяв брати руками.

Олеся намагалася триматися спокійно, але зустріч із Кирилом за межами офісу чомусь хвилювала сильніше, ніж усі їхні обіди. Тут він був іншим — не спеціалістом з інструментами, не тимчасовим сусідом по кабінету, а батьком. Він поправляв доньці комір, питав, чи їй не холодно, підсував тарілку, слухав її уважно, без дорослого роздратування. І від цього ставав іще небезпечнішим для Олесиного серця.

Петро Степанович помітив це. Він узагалі багато що помічав, хоч часто робив вигляд, що зайнятий чаєм.

— А ваша дружина не з вами? — спитав він обережно, коли діти захопилися розмовою.

Кирило не зніяковів, тільки на мить відвів погляд.

— Не знаю, де вона зараз.

Петро Степанович підняв брови.

— Перепрошую, якщо спитав зайве.

— Ні, усе нормально. Ми з Анною давно не живемо як сім’я. Вона дуже цілеспрямована людина. Дизайнерка, постійно в проєктах, виставках, курсах, нових замовленнях. Їй потрібні рух, люди, зміни, великі завдання. А я, навпаки, більше домашній. Мені важливі спокій, дитина, місце, куди хочеться повертатися.

Він говорив просто, без образи, але Олеся чула в його голосі втому від давньої несумісності.

— Ми зрозуміли, що не підходимо одне одному, доволі швидко, — продовжив Кирило. — Але Анна хороша мати, наскільки може нею бути при своїй зайнятості. І ще в неї робота, де сімейний стан може відіграти роль. Розлучення їй зараз зашкодило б. Тому ми домовилися поки нічого не оформлювати офіційно. Я забираю Ніку до себе, коли можу, щоб в Анни був час на роботу.

— Розумію, — сказав Петро Степанович.

Олеся мовчала. Слова Кирила не мали б її тішити. Він усе одно був одружений. Формально, фактично, як завгодно — але одружений. Вона надто добре знала, як легко чоловіки пояснюють складні обставини, коли хочуть залишити жінку в очікуванні. І все ж у його розповіді не було солодкої брехні Руслана, не було обіцянок «потерпи ще трохи». Було щось спокійне, чесне, навіть сумне.

Після кафе вони ще довго гуляли разом. Ніка виявилася дивовижно розсудливою дівчинкою, Мирон швидко знайшов із нею спільну мову, а Петрик вимагав, щоб усі по черзі катали його на маленькій машинці в дитячій зоні. Кирило сміявся, допомагав, тримав Петрика за капюшон, коли той занадто жваво біг до гойдалок.

Олеся дивилася на нього й намагалася не думати про те, як природно він вписується в їхню маленьку компанію. Петро Степанович розповідав історії з молодості, Кирило слухав, Ніка йшла поруч із Мироном, Петрик на руках у матері смикав її за шарф. Усе було просто. Надто просто для того, щоб не захотіти більшого.

Коли вони прощалися, Кирило затримав погляд на Олесі.

— Радий був зустріти вас не тільки серед датчиків і дротів.

— Я теж, — відповіла вона й одразу пошкодувала, що сказала надто швидко.

Він усміхнувся, ніби зрозумів, але нічого не додав.

У понеділок його робота в офісі добігала кінця. Олеся знала, що ще день-два — і стіл з інструментами зникне, драбина перестане заважати проходу, а разом із ними піде й людина, до присутності якої вона встигла звикнути. Ця думка засмучувала сильніше, ніж вона хотіла визнати.

Увечері вони разом підійшли до дверей її кабінету. Олеся чекала звичайної ввічливої фрази, рукостискання, може, обіцянки якось зідзвонитися. Але Кирило раптом зробив крок ближче, обійняв її й притиснув до себе.

Вона не відштовхнула. Тільки підняла очі, розгублена, налякана власним серцем.

— Олесю, — сказав він тихо, — я не хочу зникати з твого життя.

— Кириле…

— Я намагався триматися. Правда намагався. Але ти мені подобаєшся. Не як колега, не як приємна співрозмовниця. Як жінка. Я хочу бути поруч.

Олеся обережно вивільнилася з його рук. Не тому, що їй було неприємно. Якраз навпаки: надто приємно, надто тепло, надто небезпечно.

— Ми різні, — сказала вона, намагаючись говорити спокійно. — Я старша. У мене двоє дітей. За спиною стільки всього, що іноді самій страшно. А ти… у тебе своє життя, донька, неоформлений шлюб, зобов’язання. Навіщо тобі все це?

— Тому що ти мені потрібна.

— Зараз тобі так здається. А потім ти зрозумієш, що поруч зі мною не легка романтика, а іпотека, діти, втома, побут, минуле. Ти порядна людина, намагатимешся не завдати мені болю. Але все одно завдаси, якщо зрозумієш, що помилився. А я більше не хочу проходити через це.

Кирило довго дивився на неї. У його обличчі були і спротив, і смуток, і бажання сперечатися. Але вголос він промовив:

— Добре. Якщо ти хочеш дружбу, нехай буде дружба.

Олеся кивнула. Їй хотілося сказати, що він усе зрозумів неправильно, що вона не хоче втрачати його, що боїться не його, а себе. Але вона промовчала.

Після цього він зник. Роботу закінчили, інструменти вивезли, тимчасовий стіл прибрали. Кирило не подзвонив. Не написав. В офісі більше не з’являвся.

Олеся кілька днів дивилася на порожнє місце біля стіни й сварила себе за те, що їй боляче. Адже вона сама попросила залишити все дружбою. А друзі, мабуть, не зобов’язані одразу кидатися дзвонити, якщо їм щойно дали зрозуміти, що далі не можна…