Молоді вирішили уникнути свекрухи, щоб почати спокійне життя, але незабаром свєкор приніс тривожну новину

Час не вилікував Олесю повністю, але навчив жити так, щоб біль не займав увесь простір. Спочатку вона думала, що вже ніколи не подивиться на чоловіка інакше, ніж на стороннього. Потім помітила, що іноді затримує погляд на впевненій ході, красивих руках, низькому голосі. Мирон підріс, пішов до школи, став самостійним не по роках. Тітка Люба дедалі частіше говорила, що Олесі зарано ставити на собі хрест.

— Ти молода жінка, — повторювала вона. — Не черниця ж. Придивляйся. Може, хороший чоловік поруч ходить, а ти й не бачиш.

Олеся намагалася. Кілька разів погоджувалася на побачення, пила каву з чоловіками, слухала розповіді про роботу, машини, риболовлю, колишніх дружин. Але після кожної зустрічі поверталася додому з однаковою втомою. Жоден не змушував серце битися частіше.

Одного разу, майже змирившись із тим, що для сім’ї їй вистачить сина, тітки й роботи, вона вирішила: може, не обов’язково шукати кохання. Може, дорослій жінці достатньо легких стосунків без надій і обіцянок. Думка була незвична, навіть зухвала, але в ній відчувалася свобода.

Випадок трапився на корпоративі. Олеся помітила чоловіка майже одразу: високий, статний, із легкою сивиною на скронях і спокійним упевненим поглядом. Він тримався без метушні, ніби звик, що люди самі повертаються в його бік. Вона намагалася розглядати його непомітно, але він уловив її увагу, підняв келих у привітанні й усміхнувся.

Олеся усміхнулася у відповідь і тут же відвернулася. Нехай не думає, що вона вже попалася.

Коли заграла повільна музика, біля її плеча пролунав низький м’який голос:

— Дозволите запросити?

Вона повернулася. Чоловік стояв поруч, дивився спокійно, але в цьому спокої було стільки прихованого тепла, що Олеся не стала вдавати байдужість.

— Дозволю.

Він представився Русланом. Танцював легко, упевнено, говорив неголосно й так, ніби кожна фраза призначалася тільки їй. Робив компліменти без вульгарності, але з такою інтонацією, що щоки Олесі тепліли, як у дівчинки. Коли музика скінчилася, він поцілував їй руку й провів до бару.

— Сподіваюся, це не остання наша розмова, — сказав він.

Його голос справді не залишав простого шляху для відмови.

— Одружений, — пролунало в Олесі над вухом, щойно Руслан відійшов.

Вона озирнулася. Поруч стояла Софія, уже не дев’ятнадцятирічна легковажна дівчинка, а все така ж яскрава, смішлива жінка, яка встигла вийти заміж, розлучитися й знову набути колишньої свободи.

— Це новий начальник юридичного відділу, — пояснила Софія. — Гарний, розумний, небезпечний. І, на жаль, зайнятий.

— Мені з ним дітей хрестити не треба, — сухо відповіла Олеся, намагаючись приховати, як неприємно кольнула ця новина.

Після вихідних, що настали після корпоративу, вона прийшла на роботу й виявила на столі невеликий букет. Квіти були підібрані зі смаком, не пишно, але вишукано. Усередині лежала записка: «Найпрекраснішій партнерці по танцю».

Олеся усміхнулася, хоча сама собі тут же наказала не радіти. Наступного дня букет з’явився знову. Потім ще. Увесь тиждень щоранку її зустрічали свіжі квіти, вже без підписів, ніби відправник вважав зайвим пояснювати очевидне.

В останній букет була вкладена маленька листівка у формі серця. На ній стояло одне слово: «Пообідаємо?»

Зазвичай Олеся на обід не ходила. Приносила їжу з дому й з’їдала її просто в кабінеті, паралельно переглядаючи документи. Але цього дня цікавість виявилася сильнішою за обережність. Що потрібно одруженому красеневі? Легка інтрижка? Гра? Чи він справді відчуває те, про що так багато говорять і так рідко буває насправді?

Рівно опівдні вона встала, накинула пальто й вийшла з кабінету. Руслан чекав біля ліфта.

Один обід — і Олеся пропала. Вона сама злякалася того, як швидко її затягло. Його погляд ніби торкався шкіри, голос огортав, змушуючи забувати, що за вікнами звичайний робочий день, що вдома син, що в самого Руслана є дружина й донька.

— Я не думав, що в моєму віці можна знову втратити голову, — сказав він їй уже ввечері, коли після обіду їхня зустріч несподівано продовжилася.

Олеся слухала й розуміла: треба встати, піти, зупинитися. Але тіло не слухалося, серце билося надто часто, а розум відступав під натиском того голоду за ніжністю, який вона стільки років ховала від себе.

Додому вона повернулася пізно й довго стояла перед дзеркалом. Дивилася на своє обличчя, на очі, в яких знову з’явилося щось живе, небезпечне, сяюче.

— На що ти сподіваєшся? — спитала вона відображення. — Він одружений. У нього сім’я. Навіть якщо він захопився, це мине. Думай головою.

Але голова не хотіла вмикатися. Мирон того вечора ночував у друга, і квартира здавалася надто тихою. Олеся сиділа в кімнаті, навіть не переодягнувшись, і знову згадувала обід: його руку біля її ліктя, його погляд, паузу біля виходу з ресторану, коли Руслан ледь торкнувся її пальців, а тілом пройшла гаряча хвиля.

Дзвінок у двері змусив її підскочити.

— Мирон? — зраділа вона, хоча син не мав повертатися.

На порозі стояв Руслан. У руках у нього був величезний букет червоних троянд і пакет із продуктами.

— Руслане, що ми робимо? — спитала Олеся пізніше, коли всі межі вже були порушені, а від колишньої обережності лишилися тільки уривки.

Він притягнув її до себе, не даючи підвестися.

— Намагаємося бути щасливими.

— А з дружиною ти нещасливий?

Руслан помовчав, погладжуючи її волосся.

— Те, що було між нами колись, давно закінчилося. Ми живемо поруч через доньку. І тому, що ні вона, ні я не зустрічали людини, заради якої варто було б усе змінювати.

— А тепер? — Олеся тут же пошкодувала про запитання, але не змогла його не поставити.

Руслан підвівся на лікті й подивився на неї так, що в неї перехопило подих.

— Того вечора, коли я побачив тебе, мені здалося, що я знову став хлопчиськом. Увесь тиждень умовляв себе не шукати зустрічі, не думати, не вигадувати неможливого. А потім зрозумів: якщо не запрошу тебе на обід, просто збожеволію.

— І що ти зрозумів за обідом?

Він усміхнувся, провів пальцями по її щоці й відповів не відразу.

— Що мав знайти тебе. І цілувати доти, доки ти не повіриш: ти мені потрібна.

Їхній зв’язок залишався таємницею. На роботі вони трималися підкреслено офіційно. Руслан міг зайти до неї з документами й говорити сухо, майже байдуже, але якщо вони випадково опинялися вдвох у ліфті, на сходах чи в порожньому кабінеті, між ними спалахували короткі вкрадені секунди ніжності.

Зустрічалися вони не так часто, як Олесі хотілося. Руслан пояснював це делікатністю.

— Я не хочу принижувати дружину відвертими зрадами, — говорив він. — І донька нічого не повинна запідозрити. Вона вразлива. Їй треба спокійно закінчити навчання, влаштуватися, стати на ноги. А краще — вийти заміж. Тоді їй буде легше прийняти, що в батька теж є своє життя.

Олеся слухала й кивала. Їй хотілося вірити, що це не відмовки, а турбота. Що їй треба просто потерпіти. Що доросле кохання не буває легким, зате потім обов’язково винагороджується.

Тітка Люба, єдина, хто знав про їхні стосунки, такої віри не поділяла.

— Лесь, розплющ очі, — говорила вона. — Чоловік, який хоче піти, іде. Його не втримують ні доросла донька, ні дружина, ні звички. А твій Руслан уже наперед пояснив, чому ти ще кілька років чекатимеш. Потім з’явиться нова причина. То дружина захворіє, то донька народить, то онукам допомога знадобиться. Не губи себе.

Олеся сердилася, але сперечалася слабко. Десь глибоко вона боялася, що тітка має рацію…