Молоді вирішили уникнути свекрухи, щоб почати спокійне життя, але незабаром свєкор приніс тривожну новину

Їхні стосунки тривали вже четвертий рік. Донька Руслана закінчувала навчання, і Олеся жила очікуванням: ось зараз, зовсім скоро, усе зміниться. Руслан сам говорив про це, коли приїжджав до неї й втомлено опускався в крісло.

— Залишилося трохи, кохана. Ще зовсім трохи — і ми зможемо бути разом нормально.

Останнім часом він з’являвся рідше. Пояснював це випускними іспитами доньки, її захистом, переживаннями, необхідністю бути поруч.

— Зрозумій, їй зараз потрібна підтримка. Я не можу зникнути з сім’ї в такий момент.

Олеся розуміла. Або змушувала себе розуміти. Вечорами вона дедалі частіше залишалася сама. Мирон уже ходив у третій клас, займався спортом, відвідував театральну студію, дружив із хлопцями й з’являвся вдома здебільшого переночувати. Дивлячись на сплячого сина, Олеся дивувалася, як він примудряється встигати стільки всього, і водночас думала, що скоро йому знадобиться окрема кімната.

Маленька квартирка, в якій вони жили, давно стала тісною. Олеся міркувала про купівлю більшого житла. Гроші на перший внесок поступово накопичувалися. Але вона відкладала рішення, бо хотіла обирати майбутнє місце разом із Русланом. Їй здавалося важливим, щоб це була не просто її квартира, а їхнє спільне гніздо.

— Потерпи ще трохи, синочку, — тихо говорила вона іноді, поправляючи на Мироні ковдру. — Скоро в тебе буде своя кімната. І друзів зможеш кликати до себе, а не тільки сам по гостях ходити.

Одного дня до її кабінету зазирнула Софія.

— Чим займаєшся на вихідних?

Олеся подивилася на годинник. Була обідня перерва, але йти кудись вона не збиралася. Руслан сьогодні обідав із донькою.

— Поки не знаю. А що?

Софія без запрошення зайшла всередину, спритно дістала з тумбочки запасну чашку й потягнулася до банки з кавою.

— Підемо в клуб.

— У клуб? Соню, нам скільки років?

— Сто п’ятдесят, звісно, — фиркнула подруга. — Лесь, ну ми ж не руїни. Знайдемо пристойне місце, без малоліток, посидимо, потанцюємо. Ти взагалі забула, що таке відпочивати.

Вона помітила контейнер із бутербродами, відкрила його й винувато усміхнулася.

— Можна? Я сьогодні проспала, нічого не взяла, а в кафе гроші витрачати шкода. Я ж у клуб збираюся.

Олеся розсміялася.

— Їж уже. Тільки я спочатку уточню, чи немає в моїх планів планів на мене.

— Уточнюй, — підморгнула Софія.

Після недовгого заміжжя Софія розлучилася й пояснила це просто:

— Не моє це — чоловіка обслуговувати.

Відтоді вона знову пурхала життям, будувала оченята, приймала залицяння, але варто було комусь заговорити про серйозні стосунки, як Софія тут же відступала. Олеся іноді заздрила її легкості. Чому вона сама так не вміє? Чому для неї чоловік — це завжди надія, очікування, біль, а не просто приємна частина життя?

Софія доїла бутерброд, запила кавою і раптом пожвавішала:

— Ти чула? Наш красень-юрист роман закрутив.

У Олесі похололи пальці.

— Хто?

— Руслан, хто ж іще. Із секретаркою своєю. Дівчина тільки влаштувалася, а вже, кажуть, так його обкрутила, що він на розлучення подав.

Олеся дивилася на подругу й не могла вимовити жодного слова. Повітря в кабінеті стало щільним, як перед грозою.

Софія, не одразу помітивши її стан, продовжувала:

— Уявляєш? Їй років двадцять, не більше. А наш крижаний красень розтанув. Ось що молодість робить.

— У нього ж донька, — видушила Олеся.

— І що? Донька доросла. Закінчує навчання, у неї своє життя. Коли це дорослі діти втримували чоловіків?

Обличчя Олесі, мабуть, змінилося настільки, що Софія осіклася.

— Лесь, тобі зле? Ти біла як стіна.

Олеся змусила себе взяти чашку, хоча руки тремтіли.

— Тиск, мабуть. Кави зайвої випила, а я сьогодні вже пила.

— Я й не знала, що в тебе з тиском проблеми.

— Я ще не настільки стара, щоб на кожному кроці про болячки розповідати, — спробувала пожартувати Олеся.

Коли Софія пішла, Олеся одразу набрала Руслана. Він відповів не відразу.

— Слухаю, — сказав він тим стриманим тоном, за яким вона зрозуміла: поруч хтось є.

— Мені потрібно поговорити з тобою. Терміново. Зараз.

Мабуть, її голос прозвучав так, що Руслан не став сперечатися.

— Добре. Підійду за кілька хвилин.

Ці хвилини тягнулися безкінечно. Олеся ходила кабінетом, намагалася дихати рівно, повторювала собі: це плітки. Просто плітки. Софія могла почути що завгодно. Люди люблять обговорювати чуже. Треба спокійно спитати. Не принижуватися. Не показувати, як боляче.

Руслан увійшов швидко, з пачкою паперів у руках для вигляду. Обличчя в нього було стурбованим.

— Лесенько, що сталося?

Вона сіла за стіл, щоб не стояти перед ним тремтячою жінкою.

— Це правда, що в тебе роман із секретаркою і ти розлучаєшся?

Руслан кліпнув. На якусь частку секунди в його очах майнуло не обурення, а досада. І Олеся все зрозуміла ще до відповіді.

— Лесь, ну що за розмови…

— Не треба починати із заперечень. Якщо це правда, було б чесно сказати мені раніше.

Він повільно поклав папери на край столу.

— Добре. Так, це правда. Я закохався. І збираюся з нею одружитися.

Олеся відчула дивний спокій. Ніби всередині разом замерзла вода.

— А мені ти не говорив, бо?

— Не хотів скандалу.

— Тобто продовжував приходити до мене й боявся скандалу?

Руслан відвів погляд.

— Жінки завжди важко реагують, коли їх залишають. Дружина влаштувала таку сцену, що я думав, стіни впадуть.

— Я не твоя дружина. На щастя. Істерик влаштовувати не буду.

Вона відкинулася на спинку крісла, щоб приховати, як сильно тремтять коліна.

— Значить, ми розійшлися.

Руслан подивився на неї з щирим здивуванням.

— У якому сенсі?

— У прямому. Ти розлучаєшся, одружуєшся з молодою дівчиною, а я, по-твоєму, маю залишитися десь збоку? Для звички?

— Я не це мав на увазі.

— А я саме це почула. У мене інші плани на власне життя.

Телефон на столі задзвонив так вчасно, ніби хтось згори пожалів її.

Олеся підняла слухавку, коротко відповіла, потім подивилася на Руслана.

— Мене викликає керівництво. Вийди, будь ласка.

Решта дня минула як у тумані. Вона відповідала на листи, підписувала документи, розмовляла зі співробітниками, навіть комусь усміхалася. Серце не боліло. Воно ніби зникло, залишивши всередині порожню крижану порожнину.

Удома Олеся нарешті розплакалася. Плакала всю ніч, уткнувшись у подушку, щоб не розбудити Мирона. Уранці обличчя розпухло так, ніби вона справді спала у вулику. Йти на роботу в такому вигляді було неможливо.

Вона зателефонувала й сказала, що захворіла.

Тітка Люба примчала з тонометром, ліками й суворим виразом обличчя. Виміряла тиск, насупилася.

— Низький, але не страшно. Що з тобою? Отруїлася? Чому обличчя таке?

Олеся спочатку хотіла збрехати, але сил уже не було. Вона розповіла все: про Руслана, про чотири роки очікування, про секретарку, про розлучення, про те, як він боявся скандалу.

— Я ж казала тобі, — почала тітка Люба, але побачила, як у племінниці знову наповнюються очі, і пом’якшала. — Гаразд. Не буду. Не вартий він того, щоб ти себе добивала. Поплач і досить. Ти ще знайдеш нормальну людину.

— Ні, — Олеся схлипнула й уперто витерла щоки. — Усе. З мене досить. Житиму для себе й Мирона. Більше ніяких чоловіків.

Наступного дня їй стало гірше. Слабкість, нудота, дивна сонливість. Тітка Люба викликала лікаря. Той оглянув Олесю й порадив пройти обстеження.

— Без аналізів гадати безглуздо, — сказав він. — Може бути перевтома, може бути щось інше. Перевіритися треба.

У поліклініці літня лікарка дивилася результати з доброю, майже материнською усмішкою. Олеся вже встигла злякатися цієї усмішки.

— Серйозних проблем за аналізами я не бачу, — сказала лікарка.

— А несерйозні є? — напружено спитала Олеся.

— Ну чому ж несерйозні? Просто не хвороба. Ви чекаєте дитину.

Олеся не одразу зрозуміла сенс слів. Потім раптом засміялася. Сміх вийшов чужий, нервовий, тонкий.

Лікарка, сприйнявши його за радість, почала заповнювати направлення, розповідати про харчування, режим, вітаміни, обстеження. Олеся кивала, але майже нічого не чула.

Дитина. У неї. У жінки, яку щойно кинули. У матері школяра, що живе в тісній квартирі. У тієї, хто ще вчора клялася більше ніколи не підпускати до себе чоловіків.

Вийшовши від лікарки, вона сіла в машину й довго не заводила двигун. Думки металися, стикалися, лякали. Що сказати Миронові? Що подумають на роботі? Як вони помістяться в цій квартирі? Як ростити немовля самій? І раптом крижаний, страшний вихід видався майже простим: можна зробити так, ніби нічого не було. Нікому нічого не пояснювати. Не народжувати.

Ця думка налякала її саму, але не зникла…