Молодший брат привів у дім наречену й одразу спробував поставити сім’ю перед новими правилами

— Звісно. Ми за закон.

І тут мама раптом підвела голову.

— А навіщо ви мені про інтернат говорили?

Ірина завмерла. Сергій повернувся до неї.

— Що?

— Про інтернат, — повторила мама. Голос у неї тремтів, але слова були чіткі. — Ви сказали, що Аня хоче мене туди відправити.

— Наталіє Павлівно, ви неправильно зрозуміли.

— Я ще не зовсім вижила з розуму.

Це була маленька фраза. Тиха. Але вона вдарила сильніше за крик.

Сергій подивився на Ірину, потім на маму, потім на мене. На його обличчі майнула тінь сумніву. Дуже швидко, як тінь від птаха. Ірина теж помітила. Вона взяла його під руку.

— Сергію, ходімо. Тут зараз марно.

Він пішов. Але вже не так упевнено.

Після цього настало дивне затишшя. Тиждень ніхто не приходив. Сергій не писав. Мама почала потроху виходити на балкон, закутана в шаль, дивитися на двір. Батько лагодив табуретку, яку давно збирався викинути, і бурчав, що хороші речі не можна віддавати просто тому, що вони риплять.

Я теж намагалася жити. Працювала, варила суп, прала, перевіряла тиск, платила рахунки. Але всередині весь час сидів клубок. Я здригалася від дзвінка домофона, від кроків на майданчику, від незнайомих номерів. Ночами прокручувала в голові розмови й вигадувала відповіді, які треба було сказати тоді, в передпокої, а не зараз, коли пізно.

Поворот почався з маленької безглуздості.

Мама попросила дістати з антресолі стару коробку із зимовими хустками. Я вилізла на табуретку, посунула валізу, потягнула картонну коробку й упустила вниз пачку старих фотографій. Вони розсипалися по підлозі: я в шкільному фартуху, Сергій із першим велосипедом, батьки на дачі в знайомих, бабуся з пирогами.

Одна фотографія була чужа.

На ній стояла молода Ірина — я впізнала її не відразу, але ці вилиці, цей нахил голови забути було важко. Поруч із нею був чоловік років сорока п’яти в шкіряній куртці. А трохи осторонь — тітка Ліда, мамина двоюрідна сестра, з якою ми майже не спілкувалися після некрасивої історії з грошима.

На звороті було написано: «Ліді від Іри. Дякую за все. 2014».

Я сиділа на підлозі серед фотографій і відчувала, як повільно холоне спина.

— Мамо, — покликала я. — Ти знаєш цю жінку?

Мама вдягла окуляри, довго вдивлялася.

— Це… не може бути.

— Що?

— Ліда якось приводила одну знайому. Дуже давно. Коли бабусі вже не стало. Та допомагала їй із якимись документами. Ім’я… Іра, здається. Я тоді ще сказала: гарна, але очі злі. Вона в нас була один раз. Пила чай на кухні.

— У нас?

— Так. Ліда хотіла, щоб тато підписав якийсь папір щодо бабусиної дачі. Він відмовився. Потім вони посварилися.

Батько, почувши, прийшов із кімнати. Взяв фотографію, і обличчя його змінилося.

— Я її пам’ятаю.

— Ірину?