Молодший брат привів у дім наречену й одразу спробував поставити сім’ю перед новими правилами

— Не відразу згадав. Вона тоді інше прізвище називала. Щось із документами крутила. Ліда потім ледь без ділянки не лишилася через неї, якщо не помиляюся.

У мене в голові швидко складалися шматки: Ірина не випадково вибрала Сергія? Чи випадково, а потім дізналася про сім’ю? Тітка Ліда. Документи. Дарча. Тиск на літніх людей.

— Треба знайти Ліду, — сказала я.

Мама скривилася.

— Вона з нами не розмовляє.

— Тепер доведеться.

Телефон тітки Ліди зберігся в батька в старій записній книжці. Він довго водив пальцем по сторінках, де були номери людей, яких давно не стало, потім знайшов: «Ліда дом. Ліда моб.» Мобільний виявився недоступний. Домашній відповів після сьомого гудка.

— Так? — голос був хрипкий, насторожений.

— Тітко Лідо, це Аня. Донька Наталії.

Пауза стала такою довгою, що я подумала, вона поклала слухавку.

— Чого треба?

Я розповіла коротко. Про Сергія, Ірину, квартиру, фотографію. На тому кінці спершу мовчали. Потім тітка Ліда вилаялася так, як мама в житті не дозволила б собі.

— Значить, знову спливла.

— Ви її знаєте?

— Приїжджай. По телефону не говоритиму.

Я поїхала наступного дня після роботи. Тітка Ліда жила на іншому кінці міста, у старому будинку з облупленими поручнями й запахом смаженої цибулі в під’їзді. Вона відчинила не відразу, через ланцюжок. Постаріла сильно: волосся сиве, обличчя змарніле, але очі такі самі колючі.

— Заходь, раз прийшла.

Квартира в неї була тісна, заставлена шафами. На столі — клейонка, банка з сухарями, стос ліків. Вона поставила переді мною чай, але сама не сіла одразу, ходила кухнею, ніби збиралася з духом.

— Ірина Мороз, — сказала нарешті. — Хоча прізвища в неї змінювалися. Вона тоді з моїм… знайомим жила. Не чоловіком. Андрій його звали. Гарно говорив, красиво обіцяв. Вони переконали мене оформити довіреність на продаж ділянки. Сказали, допоможуть, покупця знайшли. Я дурна була. Ледь усе не втратила. Добре, нотаріус трапився уважний, зателефонував мені окремо. А потім з’ясувалося, що покупець — їхня людина. Ціна втричі нижча.

— Ви заяву писали?

— Писала. Толку мало. Там усе було на межі: я сама підписала, сама хотіла продати. Довіреність відкликала, з Андрієм розійшлася. Ірина зникла. Минуло років десять.

— У вас лишилися документи?

Тітка Ліда всміхнулася криво.

— Я після тієї історії нічого не викидаю.

Вона дістала з шафи теку, перев’язану гумкою. Там були копії довіреності, листування, стара заява, відповідь про перевірку, навіть візитівка нотаріуса з поміткою. І фотографія — та сама Ірина, тільки ближче, з підписом на звороті.

— Навіщо їй Сергій? — спитала я, більше себе, ніж тітку.

— У неї нюх на скривджених. Чоловік, який вважає, що його недооцінили, підпише що завгодно, аби поруч хтось сказав: «Ти господар».

Я повернулася додому пізно. В автобусі тримала теку на колінах так міцно, що пальці заболiли. За вікном миготіли однакові зупинки, мокрий асфальт, обличчя людей, уткнутих у телефони. У кожного була своя вага. Моя лежала в старій картонній теці з чужими підписами.

Удома на мене чекав батько. Він не спав, сидів на кухні в майці й теплій кофті, перед ним вистигав чай.

— Мама заснула?