Молодий хлопець зняв кімнату в самотнього слюсаря, і сусіди довго не розуміли, що насправді відбувається в будинку

Вони не стали раптом щасливими без пам’яті. Радше навчилися обережності. Фіранки на кухні тепер засували раніше, але двері на клямку не замикали: не хотіли почуватися схованими. Микола прокидався вночі, слухав дихання Артема за стіною й іноді виходив курити на сходовий майданчик, хоча сигарету тільки тримав між пальцями. Він боявся навіть не сусідів, а власної запізнілої радості.

Олена зателефонувала наприкінці місяця, коли Артем сидів на кухні з конспектами, а Микола міняв прокладку в крані. З трубки долинав різкий жіночий голос. Артем не хотів слухати, але в маленькій квартирі слова самі знаходили шлях.

— Тату, у нас не виходить із грошима. Павло каже, треба думати серйозно. Квартира завелика для тебе одного. Продаси, купимо тобі меншу, решта закриє питання.

Микола поклав ключ на стіл.

— Це мій дім, Олено.

— Дім? — усміхнулася вона так, що навіть Артем підвів очі. — Ти там сам, як пень. Хоч би онукові допоміг.

Після розмови Микола вийшов у коридор і довго вовтузився з ящиком для інструментів. Артем бачив, що він нічого там не шукає. Просто ховає руки. Потім Микола сів навпроти, потер обличчя долонями й сказав: «Вона не погана. Їй страшно. Павло в боргах, а вона звикла, що батько має витягти». Артем не відповів. Він надто добре знав, як люди прикривають потребою своє право розпоряджатися чужим життям.

Того вечора вони забули про фіранку через дрібницю. У будинку вимикали воду, Микола повернувся злий, мокрий після аварії в підвалі, з порізом на долоні. Артем промив йому руку, обмотав бинтом, і Микола раптом притулився чолом до його плеча. Вони стояли біля кухонного вікна в жовтому світлі лампи, серед запаху йоду, іржавої води й недоїденого супу. Артем обійняв його міцніше. Микола прошепотів: «Я втомився боятися». За шибкою, у темному квадраті вікна на сходовому майданчику навпроти, хтось підняв телефон…