Молодий хлопець зняв кімнату в самотнього слюсаря, і сусіди довго не розуміли, що насправді відбувається в будинку

Тепер цей телефон жив у кожному кутку квартири. Він дзвенів, блимав, випльовував чужі слова: «ганьба», «збочення», «старий з глузду з’їхав», «хлопця шкода». Артем сидів на дивані у своїй кімнаті й читав доти, доки літери не почали розпливатися. Він вимкнув екран, але тиша виявилася ще гіршою. За стіною Микола говорив через двері сусідкам, що нікого не впустить. Голос у нього був спокійний, тільки надто низький.

Опівдні прийшла Олена. Вона не подзвонила заздалегідь, просто відчинила своїм ключем, який Микола колись дав їй про всяк випадок. За нею зайшов Павло, її чоловік: гладко виголений, у дорогій куртці, з очима людини, звиклої шукати вигоду. Олена побачила Артема в коридорі й ніби відступила обличчям усередину себе.

— Це правда? — спитала вона в батька.

Микола зачинив за ними двері.

— Правда, що я нікому не дозволяв лізти в моє вікно.

— Не перекручуй, — сказала Олена, і голос її зірвався. — У мене дитина. Я маю пояснювати, чому дід живе з якимось хлопцем?

— Мені двадцять чотири, — тихо сказав Артем.

Вона подивилася на нього так, ніби вік був найменшою з проблем.

Павло поклав на стіл теку. З неї вислизнули роздруківки оголошень, розрахунки, візитка рієлтора без назви. Він говорив м’яко, навіть співчутливо: «Миколо Івановичу, галас уже пішов. Будинок маленький, усі одне одного знають. Продасте тут, переїдете спокійно. Артемові знімемо кімнату десь. Олені нерви, вам тиша». Слово «тиша» він вимовив як ціну.

Микола дивився на теку. Обличчя в нього було сіре, ніби за кілька годин він постарів на десять років. Артем чекав, що він грюкне кулаком, вижене їх, скаже щось остаточне. Але Микола мовчав. І це мовчання різало сильніше за крик. Олена цим скористалася: «Два дні, тату. Потім я сама піду куди треба. Не можна залишати тебе з людиною, яка тобою користується». Артем почув, як усередині нього щось тихо провалюється вниз…