Минуло тридцять років, але вчитель зблід, щойно побачив жінку, яку я назвав своєю дружиною

Зустріч випускників готували давно. Тридцять років після школи — цифра кругла, майже урочиста, і я чекав цього вечора з тим незграбним хвилюванням, яке повертає чоловіка зрілих літ у власну юність. Хотілося побачити тих, із ким колись сидів за однією партою, згадати вчителів, пройтися коридорами, де все здавалося великим, дзвінким і вічним.

Дарина погодилася їхати не одразу. Вона усміхнулася, сказала, що такі збіговиська не для неї, що там усі будуть чужі, що мені веселіше буде самому. Я наполіг не грубо, без тиску, просто попросив: «Поїхали зі мною. Мені хочеться, щоб ти була поруч». Вона подивилася на мене так, ніби я попросив її зайти в крижану воду, але кивнула.

Тепер, згадуючи той її погляд, я ясно розумію: вона боялася не галасу й не чужих облич. Вона боялася місця, куди ми їхали. Боялася випадкової зустрічі, чийогось упізнавання, необережного запитання, старого прізвища, сказаного в натовпі. Але тоді я бачив лише дружину, яка не любить свят. Я був зайнятий власним хвилюванням, подумки перебираючи прізвища однокласників, кумедні прізвиська, давні шкільні образи, давно вже майже ніжні. Я навіть не спитав себе, чому в неї так здригнулися пальці, коли я назвав містечко, де відбудеться зустріч.

Дорога до мого рідного містечка була недовгою, однак того дня вона розтяглася болісно. Дарина сиділа поруч, відвернувшись до вікна, і мовчала. Поля, посадки, рідкісні будинки за склом змінювали одне одного, а вона ніби нічого не бачила. Її руки лежали на колінах, пальці були зчеплені так міцно, що побіліли суглоби. Я заговорив про колишніх однокласників, про нашого кумедного фізика, про те, як одного разу ми всім класом зірвали урок, але вона відповідала односкладово, ніби кожне слово доводилося витягати з глибини.

— Тобі зле? — спитав я нарешті.

Вона здригнулася, ніби не відразу зрозуміла, що я звертаюся до неї.

— Ні, Мироне. Просто втомилася. Не люблю гучних вечорів.

Я повірив. Я завжди їй вірив. Ця звичка довіряти була такою ж природною, як дихання. І навіть її блідість, напруга в плечах, важке мовчання я списав на сором’язливість перед чужою компанією.

Школа зустріла нас вогнями, гулом голосів, запахом натертої підлоги й старих стін, які чомусь завжди пахнуть крейдою, навіть якщо крейдяних дощок давно немає. Мене впізнавали не відразу, потім радісно скрикували, обіймали, плескали по плечу. Я сміявся, називав імена, порівнював постарілі обличчя з хлопчаками й дівчатами з пам’яті. Дарину я представляв усім із теплом і гордістю, а вона ввічливо усміхалася, тиснула руки, та я відчував: її долоня в моїй холодна й нерухома.

У коридорах висіли нові стенди, стіни були перефарбовані, вікна замінені, але під цією оновленістю проступала колишня школа: скрип сходинок, широкий підвіконник біля сходів, де ми колись списували домашні завдання, запах їдальні, що долинав здалеку. Я йшов цими місцями й молодшав на очах. Дарина ж, навпаки, ніби старішала з кожним кроком. Вона трималася рівно, не скаржилася, але плечі ставали дедалі напруженішими, а погляд безперестанку ковзав по обличчях, ніби вона шукала серед них небезпеку.

Потім із натовпу вийшов Остап Ілліч — наш старий класний керівник. Він був уже зовсім сивий, сухий, зігнутий, але очі лишилися колишні: уважні, живі, суворі й добрі водночас. Він ішов до мене, усміхаючись, простягав руку, та раптом його погляд ковзнув повз мене й зупинився на Дарині.

З ним сталося щось страшне. Усмішка зникла, обличчя ніби знекровилося. Склянка, яку він тримав, вислизнула з пальців і розбилася біля ніг, і дзенькіт скла на мить прорізав загальний шум. Остап Ілліч цього не почув. Він дивився на мою дружину так, ніби побачив не людину, а привида, що прийшов по нього з давньої ночі…