Мисливська камера зняла те, чого він не мав залишати

Ліс не рідшав, скільки б вона не йшла. Чорні мокрі стовбури тіснилися довкола й сходилися позаду; дедалі наполегливіше здавалося, що колія замкнулася в коло й їй доведеться блукати ним без кінця, до останнього падіння.

Попереду, осторонь від дороги, низько над землею засвітилися два зелені вогники. Іра зупинилася, завмерши. Звір. Вовк чи лисиця — вона не знала. Притиснувши долоні до живота, стояла, боячись вдихнути, а з темряви на неї дивилися нерухомі очі. Дощ довго лив між ними. Нарешті вогники зникли: звір пішов, не зачепивши її. Іра змусила ноги рухатися; тепер її трясло вже не тільки від холоду.

Колія спустилася в низину, залиту водою. Ям під чорною водою Іра не помітила: ступила — й провалилася по пояс у крижане місиво. Ахнула, заметалася, чіпляючись за траву й коріння, поки не вибралася рачки. Долоні вона обдерла, сукня й кофта були в багнюці, але першою думкою знову був не страх за себе. Чи цілий син? Іра завмерла, зігнувшись, і чекала, чи дасть він про себе знати.

Слабкий поштовх усе ж прийшов. Іра розплакалася від полегшення; дощ змішував сльози з багном на її обличчі.

Вона розмовляла із сином усю дорогу. Тихий голос, що переривався цокотом зубів, допомагав не втратити розум, не лягти, не відмовитися від спроб вибратися.

— Тримайся, маленький, чуєш мене? Ми сильні, ми виберемося. Буде в тебе світла кімната, я зроблю. Віконце буде в сад, дивитимешся на квітучу яблуню. Розповім про бабусю, про наш дім… Тільки не поспішай зараз. Будь ласка, почекай ще трохи. Дай нам дійти.

Ноги вже погано слухалися. Внизу живота з’явився важкий тупий біль, і він лякав найдужче за все інше. Іра розуміла, що це може означати: до пологів лишалося не більш як три тижні. Якщо вони почнуться тут… Далі думати вона собі не дозволила. Ще крок. І ще.

Між стовбурами, далеко попереду й трохи збоку, мигнуло світло. Іра завмерла. Невже привиділося? Заплющилася, розплющила очі — маленький жовтий вогник, як і раніше, був там, теплий серед чорноти.

Вікно.

За деревами було людське житло. Іра видала звук, схожий водночас на сміх і ридання, та звернула з колії. Пробиралася крізь мокрий підлісок, чіплялася ногами за коріння, падала й знову вставала. Гілки рвали сукню, лишали подряпини на руках, але вона цього майже не помічала. Перед очима трималося тільки вікно, з кожним кроком усе ближче.

Дерева розступилися, випустивши її на галявину. Посередині стояв низький старий будинок із темних колод. Біля стіни височіла стосина дров, довкола кривився паркан. Дим із труби розтікався сирим небом; світилося одне вікно. Поряд вгадувалися сарай і навіс. Під навісом хтось працював: дерево постукувало об дерево, розмірено й сухо.

Діставшись ґанку, Іра мало не впала на нижню сходинку. Постукати вже не вистачало сил. Спробувала покликати — вийшов лише сипкий хрип.

Постукування припинилося.

— Хто тут? — спитав спокійний низький голос старого.

Відклавши щось дерев’яне, він вийшов з-під навісу з гасовим ліхтарем. Високий, сутулий, сивобородий; поверх одягу старий ватник, на ногах валянки з калошами. Старий підняв ліхтар, і світло окреслило жінку, що сиділа на сходинці: промоклу наскрізь, тремтячу, всю в багнюці. Вона обхоплювала величезний живіт так, наче боялася його втратити.

Старий застиг. По зморшкуватому обличчю відразу промайнув жаль — такий, наче він уже все зрозумів і дивуватися не було коли.

— Господи… Дитинко, та звідки ти взялася в такому вигляді?

— Допоможіть, — видихнула Іра.

Більше сказати вона не встигла. Темрява, з якою Іра боролася всю дорогу, наздогнала її й накрила з головою.

Отямилася вона в теплі. Воно йшло збоку, сухе, огортало. Під Ірою лежав старий кожух, розстелений хутром назовні на широкій лаві; зверху тиснула своєю вагою клаптева ковдра. Замість мокрої сукні на ній була простора чужа сорочка, чиста, із запахом сушених трав і пічного диму. Волосся хтось насухо витер.

Підвівшись на лікті, вона відчула запаморочення й озирнулася. Невелику прибрану кімнату з бревенчатими стінами зігрівала велика біла піч навпроти. Нагорі хтось тихенько сопів. Іра придивилася: кішка, не людина.

Біля вікна стояли грубий стіл і дві табуретки, поруч — полиці з посудом. Пучки трав і в’язки цибулі висіли на стіні біля старої двостволки. А дерев’яке начиння було всюди: на підвіконні, у кутку, на полицях. Кадки, барильця, ушати, глечики, туєси — різних розмірів, гладенькі, доладно зроблені, наче виточені однією рукою…