Мисливська камера зняла те, чого він не мав залишати

За столом над паруючим кухлем сидів її рятівник. Він почув рух на лаві, обернувся, і його голос пролунав із полегшенням:

— Ну, слава богу, отямилася. Лежи поки, підводитися не треба. Дісталося тобі.

— Куди я потрапила? — власний слабкий голос здався Ірі чужим.

— До мене додому. Березівкою це місце звуть. Тут тебе ніхто не зачепить, не бійся. Я Степан Петрович. А ти хто будеш?

— Іра… — Вона помовчала й навіщось вимовила повне ім’я: — Ірина.

— Ірина, — шанобливо озвався він. — Гарне ім’я. Ірина — мир грецькою, мабуть. А ти ось, вважай, наново народилася. Випий-но.

Підвівся він важко, повільно, але тримався міцно. Зняв із печі чавунець і наповнив кухоль темним гарячим питвом. Піднісши його Ірі, пояснив:

— Малиновий відвар, із сушених ягід. Липи додав, трохи звіробою. І зігріє, і жару не дасть ходу. Гарячка тебе мучила, доню. Уже боявся, що лиха вода з тебе не вийде. Дуже ти застудилася.

Тремтячими руками Іра обхопила кухоль і стала відпивати потроху. Відвар пах травами, був солодкавий і гарячий; тепло поступово розходилося тілом.

— Скільки часу я тут?

— Від учорашньої ночі лежиш. Увесь день проспала, тепер знову ніч. Доба минула.

Іра заплющила очі. Виходило, що нічого їй не привиділося: лісова дорога, червоні вогні, темрява — усе було правдою. Вона поклала долоню на живіт, і серце тривожно штовхнулося в грудях. Відповідь прийшла відразу — син заворушився. Живий. Іра видихнула, наче доти весь час затримувала в собі повітря.

— Живий твій малюк, — сказав Степан Петрович, усміхаючись у бороду. — Здоров’як, мабуть. Ти в гарячці метаєшся, а він штовхається. Боявся я, що застудила його, почнеш раніше часу народжувати. Та наче минулося. Ти ж і коли падала в багно, його руками берегла. Я бачив, як ти дісталася. Добра з тебе мати вийде.

В очах защипало. Іра повернулася обличчям до стіни, ховаючи від нього сльози.

— Поплач, — спокійно дозволив старий, повертаючись за стіл. — Сльози — як вода в розсохлій бочці. Витікають, то й нехай, полегшає. А потім розкажеш, що з тобою сталося. Не кваплю. Коли зможеш.

Про свою біду Іра змогла розповісти лише через два дні. Гарячка на той час спала, сили потроху повернулися: вона вже сиділа за столом і могла їсти. Степан Петрович годував її просто, але ситно — картоплею, солоними груздями з льоху, хлібом, який сам пік у печі, та козячим молоком.

Саму козу вона побачила другого дня: господар привів її погрітися до кімнати. Маленька, сіра, з розумними жовтими очима.

— Це Жужа, — відрекомендував її Степан Петрович. — Навесні двох козенят привела, я їх сусідові віддав. А молока від неї вистачає, добре доїться. Оце цим і живу.

Молоко було густе, з легкою гірчинкою. Іра змушувала себе пити: годувати тепер треба було двох.

У лісовому будинку дні минали тихо, за усталеним порядком. Степан Петрович вставав іще затемна й насамперед розпалював піч. Іра помітила, як він складає дрова, чекає, поки вони добре розгоряться, а потім, коли лишається жар, засунув заслінку. Тоді цегляна піч до самого ранку віддавала тепло й не вистигала.

— Із піччю, доню, теж розум потрібен, — казав він. — Усю ніч палити — ніяких дров не вистачить. Добре нагрів, закрив — от матінка до ранку й гріє. Цегла в неї товста.

Коли повернулися сили, Іра взялася за посуд, за віник, стала чистити картоплю. Сидіти на чужому хлібі їй було соромно, інакше вона не могла. Степан Петрович не заважав їй, поки робота лишалася легкою. Але варто було потягнутися до чогось важкого, як він одразу відбирав і бурчав:

— Тобі дитину носити, а не надриватися. Сідай, перепочинь.

Вона слухалася, дивилася, як він неквапливо порається по господарству. Від цієї розміреної, вправної роботи наставало заспокоєння. Душевні рани потроху гоїлися, мов поріз, який перестали тривожити. Шурхоти більше не змушували її здригатися; уві сні вже не спливали геть червоні вогні. Уперше за багато днів, а можливо, й років вона не відчувала ані страху, ані самотності.

У лісовій глушині, у старого бондаря, знайшлося те, чого не дали їй люди, що клялися в коханні: надійність і спокій. Тут від неї нічого не вимагали. Поруч була людина, і цього вистачало…