Мисливська камера зняла те, чого він не мав залишати

Денна робота старого точилася під навісом. Звідти долинав знайомий із першої ночі стукіт: він робив бочки, діжки, цебри й глечики — той самий посуд, яким була заповнена хата.

Третього дня Іра вийшла подивитися. Степан Петрович сидів на низькій лаві, притримуючи колінами недороблену діжку. Вузькі дощечки, клепки, сходилися під його руками в стінку.

— Сідай-но сюди, — він указав на цурпалок. — Якщо цікаво, подивися.

Іра присіла. Великі старечі руки з вузлуватими пальцями припасовували одну клепку до іншої. Майстер охоплював їх тимчасовим обручем, простукував, перевіряючи щільність.

— Тут пововтузитися треба, — заговорив він, наче відповідаючи на її думки. — Кожну вигни та вистругай, щоб сусідню без щілини прийняла. Одна вийде кривою — уся бочка тече. Зате коли все припасував і обручами охопив, вода тримається, жодної краплі не втратиш. Із людьми схоже: кожен окремо — клепка. А доля зведе, обруч накине — тримаються разом, стоять.

Вицвілі блакитні очі підвелися на Іру.

— З тебе зараз наче обручі зірвали, доню, от ти й розсипаєшся. Та знайдуться інші, не журися.

Іра погладила готову діжку поруч. Дерево під долонею було теплим, шовковистим, наче живе.

— Давно ви почали цим займатися?

Їй хотілося не так дізнатися відповідь, як відкласти власну розповідь. Ще трохи посидіти в безпеці, дивлячись на спокійну роботу чужих рук.

— Та все життя, — усміхнувся Степан Петрович. — Батько був бондарем, дід теж. Мені 7 років сповнилося, а батько вже до роботи приставив. Раніше без бочки куди? Капусту заквасити, грибів насолити, води принести, мед зберегти. Без нашого брата двір — як без рук. А нині… — Він махнув рукою. — Пластмаси в магазинах повно, залізних відер, скляних банок. Бочка мало кому потрібна. Тільки старі з Лугового замовляють за звичкою.

— Світлана з мене сміється: мовляв, ви музейна рідкість, Степане Петровичу. Нехай рідкість. Руки служать — майструватиму. А помру — ремесло зі мною піде, передати ж нікому. Моя Оксана так і не народила, не дав Бог діток. Удвох вік прожили. Поховав її — сам залишився. Тепер от діжки замість дітей.

Він замовк, розглядаючи свої руки. Потім стрепенувся.

— Ну, доню, тепер ти розповідай. Хто ж таке з тобою зробив?

Іра почала з будинку. Він залишився їй від баби Ніни, яку вона поховала рік тому, — старий дерев’яний будинок, іще міцний, із великим городом, на гарній вулиці майже в центрі містечка. Бабі Ніні він дістався від її батьків; у ньому виросла мати Іри, потім сама Іра. Усе, що вона пам’ятала з дитинства, було там: стіни, до яких притулялася, тепло печі, мостини зі своєю знайомою від народження скрипучою піснею. Назвати це лише майном вона не могла.

Містечко було райцентром, за понад 100 верст звідси. Іра продавала ліки в аптеці, жила тихо, без достатку. Близьких у неї вже не лишилося: батька вона ніколи не знала, матір втратила у двадцять років. Баба Ніна, яка її виростила, була останньою.

Пів року тому до аптеки зайшов Віктор. Високий, добре вдягнений, усміхнений — купив щось і затримався поговорити. Наступного дня з’явився знову, наче й покупки йому були не потрібні, а третього вже кликав Іру до кафе. Пояснював, що приїхав працювати: будівництво, постійні роз’їзди.

Потім були квіти, прогулянки, кафе, запаморочливі слова. До такої уваги Іра не звикла й розтанула. Тепер вона бачила, як стрімко все сталося, як наполегливо він її підганяв. Тоді вона воліла цього не помічати. Варто було запропонувати не поспішати, краще пізнати одне одного, Віктор дивився ображено, майже жалібно.

— Іро, мені вже 35. На таку жінку я все життя чекав. Чого нам тягнути? Кохання ж не роками випробовують. Ти або відчуваєш його, або ні.

Вона відчувала. Або приймала за кохання власне бажання нарешті стати комусь потрібною.

Тепер згадувалися й інші речі. До себе в гості Віктор її так жодного разу й не запросив: нібито жив у знайомих, винаймав тісний куток, куди соромно привести жінку. Ні світлин минулих років, ні фотографій друзів і родичів вона не бачила.

— У мене нікого немає, Іро. Я ж теж сам. Мабуть, тому ми одне одного й зустріли.

Навіть із нечисленними її подругами він намагався не спілкуватися, а потім непомітно відвадив їх від Іри. Одна, за його словами, плітки розпускала…