На новосіллі мати зажадала переписати мій дім на брата, не згадавши, як колись сама виставила мене за двері

Андрій відійшов від столу й опустився в крісло біля каміна. Поліна потріскували, вогонь кидав м’які відблиски на стіни, однак від колишнього затишку не залишилося й сліду. Він утомлено зізнався, що сподівався побачити людей, які подорослішали, і нарешті поговорити без вимог та звинувачень.

Віра Степанівна запевняла, що саме так вони й розмовляють. Андрій заперечив: за сім років нічого не змінилося. Мати й далі повторює, що Андрій зобов’язаний поступитися, бо він старший. Вона так і не визнала, що обидва її сини мають однакову цінність.

Зрозумівши, що ні доводи, ні сльози не діють, Віра Степанівна з театральним зітханням опустилася на диван і схопилася за груди. Вона поскаржилася на серце й шкідливий для її віку стрес. Андрій навіть не повернув голови: він знав, що серйозних проблем зі здоров’ям у матері немає.

Він попросив припинити виставу. Віра Степанівна обурилася безсердечністю сина, а Кирило поспішив заявити, що матері справді зле. Андрій сухо уточнив: їй зле лише від того, що не вдалося змусити його відмовитися від дому.

Мати зрозуміла, що вдавати напад марно, випросталася й миттєво перестала мати хворий вигляд. Обличчя стало жорстким. Тепер вона назвала Андрія жадібною людиною, яку зіпсували багатство й успішне життя. За її словами, гроші замінили йому рідних.

Андрій спитав, хто насправді вимірює стосунки грошима. Хіба не мати сім років мовчала, а після звістки про його достаток стала наполегливо шукати зустрічі? Віра Степанівна повторила, що чекала повернення сина, однак це виправдання вже нікого не переконувало.

Гнів вирвав з Андрія найжорстокіші слова. Він сказав, що мати, мабуть, розраховувала: непотрібний хлопчисько десь пропаде, і проблема зникне. Але він вижив, здобув фах, досяг успіху, і тепер вона з’явилася по свою частку в результаті, до якого не мала жодного стосунку.

Віра Степанівна підвелася з дивана, збліднувши від люті. Вона заявила, що син зрікся сім’ї, і пригрозила: коли її не стане, каятися буде пізно. Андрій спокійно погодився, що мати в людини одна, і додав, як шкода, що йому дісталася саме така.

Ці слова вдарили сильніше за крик. Віра Степанівна сіпнулася, відступила й спробувала спертися на край крісла. Її долоня ковзнула повз, і мати важко впала на підлогу…